— Ти маєш рацію, — насилу вимовив він. — Не наражай себе на небезпеку без причини.
Рея Сільвія захихотіла так, наче почула щось до сміху безглузде.
— Не наражати? Інакше не вийде! Але нічого не вдієш. Ходімо, Аннабет, люба моя! Ми покажемо, де починається твій шлях. А далі ти будеш на самоті.
Аннабет поцілувала Персі. Вона завагалась, наче не знала, що ще сказати, а потім надягла рюкзак і залізла на скутер.
Персі ненавидів себе за те, що робить. Він залюбки б обрав битву з будь-яким чудовиськом на світі або ще одну зустріч у двобої з Хрісаором замість цього. Проте Персі таки змусив себе залишитись за столом та дивитись, як Аннабет віддаляється на моторолері римськими вулицями разом із Грегорі Пеком та Одрі Гепберн.
XXXIII Аннабет
«Могло бути й гірше», — сказала собі Аннабет. Нехай на неї й чекала страшна самотня подорож, вона принаймні пообідала з Персі на узбережжі Тибру. А тепер ще й каталась на скутері з Грегорі Пеком.
Вона знала про старий фільм тільки завдяки батькові. Останні кілька років, оскільки вони помирились, Аннабет більше часу проводила з татом і дізналась про його сентиментальність. Звісно, він любив воєнну історію, зброю та біплани, але також обожнював старі кінострічки, особливо романтичні комедії сорокових та п’ятдесятих років. «Римські канікули» входили до переліку його улюблених. Він змусив її переглянути цей фільм.
Вона вважала сюжет дурнуватим — принцеса втікає від своєї свити і закохується в американського журналіста в Римі, — але підозрювала, що татові він подобається через те, що той нагадує йому власний роман з Афіною: ще одні неймовірні стосунки, приречені на нещасний кінець. Тато не мав нічого спільного з Грегорі Пеком, а Афіна, безперечно, не була Одрі Гепберн. Але Аннабет розуміла, що люди бачать те, що хочуть бачити. Щоб змінити сприйняття дійсності, не завжди потрібен Туман.
Поки ясно-блакитний скутер мчав римськими вулицями, богиня Рея нашвидку розповідала Аннабет, як змінювалося місто протягом століть.
— Он там був Понс Сабліциус[20], — вона вказала на місце, де вигинався Тибр. — Знаєш, там Горацій з двома друзями захищали місто від загарбницької армії? Ох, оце був хоробрий римлянин!
— А тут, дорогенька, — додав Тіберін, — викинуло на берег Ромула та Рема.
Він здавалось говорив про місце, де кілька качок мостили гніздо з рваних пластикових пакетів та цукеркових обгорток.
— О, так, — Рея щасливо зітхнула. — Дуже люб'язно з твого боку було затопити себе і викинути моїх малят на берег, щоб їх знайшли вовки.
— Пусте, — відповів Тіберін.
Аннабет наче марила: річний бог говорив про те, що сталось тисячі років тому, коли на цих землях не було нічого, окрім боліт та, можливо, кількох халуп. Тіберін урятував двох немовлят, один з яких потім заснував найвеличнішу імперій) у світі, і каже: «Пусте».
Рея Сільвія вказала на величезний сучасний багатоквартирний будинок.
— Колись тут був храм Венери. Потім церква. Потім палац. А потім багатоквартирний будинок. Будівля тричі горіла. Тепер це знову багатоквартирний будинок. А ось тут...
— Будь ласка, годі, — промовила Аннабет. — У мене вже паморочиться в голові.
Рея Сільвія розсміялась.
— Вибач, люба. Не злічити, скільки шарів історії приховує це місце, але це ніщо порівняно з Грецією. Афіни вже були старими, коли Рим ще був купкою жалюгідних халуп. Сама побачиш, якщо вцілієш.
— Дякую за підтримку, — пробурчала Аннабет.
— От ми і тут, — повідомив Тіберін.
Він під’їхав до величезного мармурового будинку. Через близькість до доріг його фасад вкривала кіптява, але він все одно вражав красою. Дах прикрашали вітіюваті різьблення римських богів, а перед масивними парадними дверями розташовувалися залізні ворота, обвішані замками.
— Далі прямо? — Аннабет пошкодувала, що не взяла з собою Лео, або принаймні кілька гострозубців з його пояса.
Рея Сільвія прикрила рот долонею і захихотіла.
— Ні, люба. Не прямо. Вниз.
Тіберін вказав на кам’яні сходи збоку від будівлі — такі, що на Мангеттені вели б на цокольний поверх.
— Рим хаотичний вгорі, — промовив річний бог. — Але це ніщо порівняно з тим, що знизу. Ти повинна спуститись у поховане місто, Аннабет Чейз! Знайди вівтар іноземного бога. Невдачі твоїх попередників вкажуть тобі шлях. А потім... мені невідомо, що чекає на тебе.
Рюкзак на плечах Аннабет раптом поважчав. Вона вивчала мапу вже кілька днів, ретельно шукаючи інформацію у Дедаловому ноутбуці. На жаль, та крихта, що стала їй відома, робила пошуки навіть безнадійнішими.