Лео не міг підсмажити їх вогнем. Це жодним чином не зашкодило б броні. До того ж Хейзел та Френк були занадто близько. Він не хотів їх обпалити або випадково зачепити дерев’яну скіпку, що мала владу над Френковим життям.
Праворуч від Лео затріщав дротяною шиєю другий обладунок із шоломом у формі левової голови, та звернув свої неіснуючі очі на все ще непритомних Хейзел та Френка.
— Напівбог та напівбогиня, — промовив Левова Голова. — Ці згодяться, якщо решта помре.
Порожній шолом знову повернувся до Лео.
— А ти нам не потрібен, Лео Вальдезе!
— Гей, ну ви що! — Лео намагався якомога чаруюче усміхнутись. — Лео Вальдез завжди потрібен!
Він розкинув руки в боки, сподіваючись, що виглядає впевненим та важливим, а не наляканим і доведеним до розпачу. Може, ще не запізно написати «КОМАНДА ЛЕО» на футболці?
На жаль, обладунки піддавались впливу не так легко, як фан-клуб Нарциса.
Вовкоголовий шолом заричав:
— Я був у твоїй голові, Лео. Я допоміг тобі розпочати війну.
Усмішка Лео згаснула. Він зробив крок назад.
— Це був ти?
Ось чому туристи бентежили його з першої ж миті, а цей голос здавався таким знайомим. Він чув цей голос у голові.
— Ти змусив мене вистрелити з балісти! — випалив Лео. — Це по-твоєму «допоміг»?
— Я знаю всі твої думки! — промовив Вовча Голова. — Знаю межу твоїх можливостей. Ти слабкий та самотній. Цього разу друзі тебе не захистять. А без них ти мене не здолаєш. Я присягнувся більше не оволодівати твоїм тілом, але вбити тебе я досі в змозі.
Броньовані чуваки покрокували вперед. Вістря їхніх мечей вже нависали за кілька дюймів над обличчям Лео.
Несподівано страх відступив. Лео охопив шалений гнів. Цей ейдолон у вовчому шоломі принизив його, маніпулював його розумом, змусив атакувати Новий Рим, наразив на небезпеку друзів та ледве не зірвав усі їхні плани.
Лео поглянув на нерухомі сфери на столиках, на свій пояс, на комірку в кінці кімнати. І тоді в його голові народилась операція «Купа Мотлоху».
— По-перше, ти не знаєш моїх думок, — сказав він Вовчій Голові. — По-друге, бувай.
Хлопець кинувся геть і злетів сходами угору. Обладунки були страшними, але не дуже швидкими. Як і підозрював Лео, у будці були двері з обох боків. Це були, металеві висувні ґрати, наче механіки побоювались, що їхні творіння можуть повстати проти них... як зараз. Лео щосили зачинив обидві двері, запалив вогонь у долонях та розплавив замки.
Обладунки оточили будку та почали гриміти об ґрати мечами.
— Це безглуздо, — промовив Левова Голова. — Ти тільки відкладаєш свою смерть.
— Відкладати смерть — моє улюблене заняття.
Лео оглянув свою нову оселю. Перед ним стояв стіл, схожий на контрольну панель. На ньому лежала купа мотлоху, більшість з якого Лео відкинув миттєво: схема людини-катапульти, що нізащо б не спрацювала; дивний чорний меч (Лео був таким собі мечником); величезне бронзове дзеркало (його власне віддзеркалення було не дуже приємною картиною) і купка інструментів, які хтось зламав — чи то з розчарування, чи то з незграбності.
Лео зосередився на головному проекті. Посеред столу хтось залишив розібрану Архімедову сферу. Шестерні, пружини, важелі та стрижні безладно валялись навколо неї. Усі бронзові кабелі з кімнати внизу були під’єднані до металевого диска під сферою. Лео відчував, як пронизує всю майстерню небесна бронза, готова будь-якої миті провести магічну енергію з цієї точки.
— «Єдина куля, щоб панувати над усіма»[21], — пробурмотів Лео.
Ця сфера — головний регулятор. Лео зараз стоїть у давньоримському центрі керування.
— Лео Вальдезе! — завив привид. — Відчини ці ворота, інакше я тебе вб’ю!
— Чесна та щира пропозиція! — крикнув у відповідь Лео, не відводячи очей від сфери. — Дайте мені тільки дещо закінчити. Останнє прохання, гаразд?
Це, здається, спричинило замішання у привидів, тому що вони негайно припинили стукати по ґратах.
Руки Лео залітали над сферою, збираючи відсутні частини. Нащо ці тупі римляни розібрали настільки прекрасну машину? Вбили Архімеда, викрали його добро, а потім ще й поламали винахід, з яким не змогли самі розібратись. Добре хоч додумались сховати сферу під замком на дві тисячі років, щоб Лео міг її полагодити.
Ейдолони знову почали гриміти ґратами.
— Хто там? — запитав Лео.
— Вальдез! — проревів Вовча Голова.
— Який ще Вальдез?
Рано чи пізно ейдолони збагнуть, що не зможуть потрапити всередину. Тоді, якщо Вовча Голова дійсно знає думки Лео, він придумає інший спосіб примусити хлопця співпрацювати. Тому часу було обмаль.