— А для мене все — це помста, — гаркнула богиня. — Хто з нас мудріший?
— З тобою щось не так. Що сталося?
— Рим стався! — гірко промовила богиня. — Подивись, що вони зі мною зробили, перетворивши на римлянку. Хочуть, щоб я була їхньою богинею? То нехай відчують усе зло, що самі вчинили. Убий їх, дитя!
— Ні!
— Тоді ти — порожнє місце. — Богиня відвернулась до мапи. Її вираз обличчя пом’якшав, погляд став розгубленим та незосередженим. — Якщо я знайду маршрут... шлях додому, тоді, можливо... Хоча, ні. Помстись за мене, або забирайся! Ти мені не дитина.
В очах Аннабет закололо. У голові зринули тисячі жахливих речей, що їй кортіло сказати, але вона не змогла нічого промовити. Замість цього Аннабет розвернулась і втекла.
Вона пробувала викинути срібну монету, але та просто з являлася знову в кишені, так само як Аназклузмос у Персі. На жаль, у драхми Аннабет не було чарівних здібностей — принаймні нічого корисного. Через неї Аннабет тільки почали снитися кошмари. Вона намагалася, проте позбутися монети не вдавалося.
Тепер, сидячи у своїй каюті на «Арго II», Аннабет відчувала, як монета в її кишені нагрівається. Дівчина сердито поглянула на модель Парфенона на екрані комп’ютера й подумала про суперечку з Афіною. Фрази, почуті за останні кілька днів, завирували в голові: «Талановита подруга, готова приймати гостей». «Ніхто не поверне цю статую». «Мудрості доньку самотній шлях чекає».
Вона нарешті зрозуміла значення всіх цих слів. Воно лякало її до смерті. «Будь ласка, нехай я помиляюсь!» — заблагала богів Аннабет.
Стук у двері змусив її підскочити.
Вона сподівалась, що це Персі, але натомість з-за дверей визирнула голова Френка Чжана.
— Е-е, перепрошую, — промовив він. — Можна мені...
Його поява так перелякала дівчину, що минуло кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла, що він хоче зайти.
— Авжеж, — промовила вона. — Так.
Френк зайшов усередину й подивився навколо. Хоч дивитись тут було мало на що. На письмовому столі лежали щоденник з ручкою. Поряд із ними стояли стоси книжок та світлина з татом: здійнявши великий палець угору, він усміхався в кабіні свого «Сопвіч-кемела»[6]. Аннабет подобалась ця світлина. Вона нагадувала їй про те, як тато обстріляв з кулемета цілу армію чудовиськ, тільки щоб захистити її. Це найкращий подарунок, на який може сподіватися дівчинка. Тієї миті тато став для неї ближчим, ніж будь-коли.
На стіні на гачку висіла бейсболка «Нью-Йорк Янкіз» — найцінніший подарунок від мами. Колись її власник міг стати невидимим, але після суперечки з Афіною бейсболка втратила чари. Аннабет не знала навіщо, але вперто вирішила взяти її із собою в похід.
Дівчина щоранку надягала її, сподіваючись, що та знову запрацює. Поки що бейсболка тільки була згадкою про, гнів матері.
Більше нічого в каюті не було. Аннабет стежила за тим, щоб тут було прибрано і просто — це допомагало думати. В Аннабет, так само як і в більшості напівбогів, було СПАУ, хоч Персі й відмовлявся в це вірити через те, що в неї завжди були відмінні оцінки. Коли В 11 особистий простір потрапляло забагато речей, їй ніколи не вдавалося зосередитись.
— Френку, — наважилась Аннабет. — Чим можу допомогти?
З-поміж усіх підлітків на кораблі, Френка вона очікувала побачити у своїй каюті найменше. Коли хлопчина зашарівся та дістав з кишені китайські наручники, її розгубленість тільки зросла.
— Не люблю, коли я чогось не розумію, — пробурмотів він. — Можеш показати мені трюк? Когось іншого просити мені було незручно.
Аннабет не одразу змогла зрозуміти почуте. Стривайте... Френк у неї просить допомоги? І тоді усвідомила: ну звісно, Френкові було ніяково, бо Лео досить жорстко його висміяв. Нікому не подобається бути посміховиськом. За виразом обличчя Френка можна було зрозуміти, що він сповнений рішучості не допустити повторення цього і хоче знати, як розв’язати головоломку, без перетворення на ігуану.
Дивно, але Аннабет почувалася вшанованою. Френк довірився їй, бо вважав єдиною, хто не буде з нього насміхатися. Тим паче, вона мала слабкість до тих, хто шукав знань, — навіть з приводу чогось такого простого, як китайські наручники.
Вона поплескала по матрацу поряд із собою.
— Авжеж. Сідай.
Френк присів на краєчок матраца, наче збирався швидко втекти будь-якої миті. Аннабет узяла наручники й піднесла до комп’ютера.
Вона натиснула на кнопку й увімкнула інфрачервоний сканер. За кілька секунд на екрані з’явилась тривимірну модель китайських наручників. Аннабет повернула ноутбук таким чином, щоб Френкові було видно.