Вибух струсив будівлю і нагадав дівчині, що її друзі опинилися в небезпеці. Вона затрималася тут занадто довго.
Аннабет змусила себе поворухнутись. Досі тремтячи, вона пошкандибала назовні. Океанське повітря допомогло їй прояснити думки. Вона вдивилась у глиб внутрішнього двору — за наляканими туристами та напівбогами в запалі битви, на краю мурів стояла звернена до моря велетенська мортира[8].
Можливо, Аннабет здалося, але стара гармата палала червоним світлом. Дівчина помчала туди. На неї накинувся орел, але вона ухилилась і побігла далі. Ніщо не могло налякати її більше, ніж ті павуки.
Римські напівбоги вишикувалися в стрій та наступали в напрямку «Арго II». Над їхніми головами раптом почала збиратися мініатюрна гроза. Попри ясну погоду, над римлянами гуркотів грім і спалахувала блискавка. Дощ і вітер збивав їх з ніг.
Аннабет не відволікалася і розмірковувала про гармату.
Вона добігла до мортири й поклала руку її й на дуло. На заглушці, що блокувала отвір для запалювання, запалав Знак Афіни — червоні обриси сови.
— Усередині, — промовила вона. — Авжеж.
Аннабет смикнула пальцями заглушку. Безуспішно. Лайнувшись, вона оголила кинджал. Щойно небесна бронза торкнулася затички, та зменшилась і почала рухатися. Дівчина витягла її й устромила руку в гармату.
Пальці торкнулися чогось холодного, гладкого й металевого. Аннабет дістала маленький бронзовий диск розміром з чайне блюдце, прикрашений витонченими письменами та зображеннями. . «Розгляну потім», — вирішила вона, сунула знахідку в рюкзак і розвернулась.
— Кудись квапишся? — поцікавилася Рейна.
Претор стояла за десять футів від Аннабет, з ніг до голови одягнена в обладунки та із золотим списом у руках. Два металеві хорти гарчали обабіч неї.
Аннабет озирнулася навколо. Довкола майже нікого не залишилося: бійки перемістились у напрямку причалу. Дівчина сподівалась, що друзі дісталися корабля — їм уже слід було терміново відлітати, інакше вони ризикували потрапити в оточення. У неї залишалося обмаль часу.
— Рейно, — промовила Аннабет, — те, що трапилось у Таборі Юпітера, — справа рук Геї. Ейдолони, духи, які оволодівають...
— Прибережи свої виправдання. Вони знадобляться тобі в суді.
Собаки загарчали й повільно рушили вперед. Цього разу, вочевидь, було несуттєво, чи каже Аннабет правду. Вона намагалась вигадати план втечі. Навряд чи їй удасться перемогти Рейну у двобої, а проти цих металевих собак вона взагалі не мала жодного шансу.
— Якщо дозволиш Геї розсварити табори, — промовила Аннабет, — уважай, що велетні перемогли. Вони знищать римлян, греків, богів, увесь смертний світ.
— Гадаєш, я цього не знаю? — у голосі Рейни вчувався метал. — Хіба ви залишили мені вибір? Октавіан чує кров. Він розпалив лють легіону. Я не можу цьому зарадити. Здавайся. Я поверну тебе в Новий Рим на суд. Він буде несправедливим. На тебе чекає болісна кара. Але цього, можливо, вистачить, щоб зупинити подальше кровопролиття. Октавіана це, звісно, не вдовольнить, але я вважаю, що зможу переконати решту закінчити війну.
— Це була не я!
— Це не має значення! — відрізала Рейна. — Хтось повинен відповісти за те, що сталося. Нехай цим кимось станеш ти. Такий вибір буде кращим.
По шкірі Аннабет поповзли мурахи.
— Кращим за що?
— Скористайся своєю мудрістю. Якщо сьогодні ти втечеш, ми не продовжимо переслідування. Я казала тобі: навіть божевільний не наважиться перетинати море до стародавніх земель. Якщо Октавіан не помститься твоїй команді, він спрямує свій гнів на Табір Напівкровок. Легіон рушить на вашу територію. Ми вщент спалимо ваш табір і проклянемо землю, на якій він стоїть.
«Убий римлян, — почула Аннабет заклик матері. — Вони ніколи не стануть твоїми союзниками».
Аннабет ледве не заревіла. Табір Напівкровок був єдиною домівкою, що вона мала. Уважаючи Рейну другом, вона розповіла їй його точне розташування. Не можна віддати свій дім на милість римлян, а самій вирушити на інший кінець світу.
Але їхній похід і все, що вона витримала, аби повернути Персі... якщо вона не вирушить в античні землі, усе це не матиме значення. До того ж Знак Афіни не обов’язково призводив до помсти.
«Якби ж я знайшла шлях, — сказала їй тоді мати, — шлях додому...»
«Як ти скористаєшся своєю винагородою? — запитувала Афродіта. — Для війни чи для миру?»
Вихід є. Знак Афіни приведе її до нього, якщо їй вдасться вижити.
— Я не піду з тобою. Я вирушаю до Рима за Знаком Афіни.