Кілька дівчат почали стрибати через стару мотузку для білизни. Старші хлопці жбурляли один одному обшарпаний бейсбольний м’яч. Дітлахи з обідами сіли поряд та почали їсти й балакати про щось.
Ніхто не звернув уваги на привидів Хейзел та Лео.
А потім на двір вийшла Хейзел — Хейзел з минулого. Лео легко її впізнав, хоча вона виглядала на два роки молодшою, ніж тепер. Її волосся було стягнуте в пучок. Золотаві очі з тривогою оглядали подвір’я. На відміну від інших дівчат, одягнених у білі або квітчасті бавовняні сукні, Хейзел була в чорному, тож виділялась, наче вдова на весіллі.
Вона стиснула в руках брезентовий пакет з обідом і пішла вздовж стіни, наче намагаючись бути непомітною.
Це не спрацювало. Її покликав хлопець: «Відьмина донька!» Він пошкандибав до неї, заганяючи її в кут. На вигляд йому могло бути від чотирнадцяти до дев’ятнадцяти років. Важко було сказати напевно, тому що хлопець був дуже кремезним і високим, мабуть, найбільшим на майданчику. Лео здогадався, що його залишали на другий рік декілька разів. Хлопчина носив брудну сорочку кольору ганчірки автомеханіка і потерті вовняні штани (за такої спеки!), а його ноги були цілковито босими. Можливо, вчителі занадто боялися цього малого, аби наполягати на взутті, або у нього його просто не було.
— Це Руфус, — з огидою промовила Хейзел-привид.
— Серйозно? Нізащо не повірю, що його звуть Руфус. — Ходімо.
Вона полетіла в напрямку сутички. Лео полетів за нею. Йому не доводилось пересуватись таким чином раніше, але одного разу він їздив на сеґвеї. Відчуття були чимось схожі: просто нахиляєшся в бажаному напрямку й летиш.
У здорованя Руфуса було таке пласке обличчя, наче більшість вільного часу він бився ним об тротуар. Пласкою була і його зачіска — на ній могли б приземлятися мініатюрні літаки.
Руфус витягнув руку вперед.
— Обід.
Хейзел з минулого не заперечувала. Вона передала йому брезентовий пакет так, наче це було вже традицією.
Декілька старших дівчат підбігли подивитися на виставу. Одна гигикнула до Руфуса.
— Не варто тобі цього їсти, — застерегла вона. — Швидше за все, там отрута.
— Маєш рацію, — промовив Руфус. — Твоя відьма-мати це приготувала, Левек?
— Вона не відьма, — пробурмотіла Хейзел.
Руфус впустив пакет на землю і наступив на нього, розчавивши вміст своєю босою ногою.
— Можеш забирати назад. Але я хочу діамант. Чув, що твоя мамця здатна діставати їх із повітря. Дай мені діамант.
— Немає у мене діамантів, — відповіла Хейзел. — Забирайся геть.
Руфус підняв кулаки. Лео достатньо часу провів у суворих школах та дитячих притулках, тож добре відчував, коли починаються неприємності. Йому закортіло втрутитися і допомогти Хейзел, але він був лише привидом. До того ж, усе це вже трапилося десятки років тому.
Тоді на залите сонячним світлом подвір’я, спотикаючись, вийшов інший хлопчина.
Лео забув, як дихати. Хлопець виглядав точнісінько як і він.
— Бачиш? — поцікавилася Хейзел-привид.
Несправжній Лео був такого самого зросту, як і Лео Звичайний, — іншими словами, він був коротуном. У ньому відчувалась така сама непосидючість — він стукав пальцями по штанях, пригладжував білу бавовняну сорочку і поправляв жокейський кашкет на кучерявому брунатному волоссі. («Серйозно, — подумав Лео, — якщо ти низького зросту і не жокей, тобі не слід носити жокейські кашкети».)
Несправжній Лео мав таку саму бісівську посмішку, якою вітав себе Звичайний Лео щодня, коли дивився у дзеркало, — вираз обличчя, що змушував усіх вчителів миттєво викрикувати: «Навіть не думай про це!» і пересаджувати його на перший ряд.
Вочевидь, Несправжнього Лео щойно сварив учитель. Хлопець тримав картонний ковпак дурника[10] з відповідним написом «ДУРЕНЬ». Лео гадав, що таке можна побачити тільки в мультфільмах.
Він розумів, чому Несправжній Лео не надягнув його: виглядати як жокей — півбіди, але з цим ковпаком на голові він виглядав би як гном.
Коли з’явився Несправжній Лео, деякі дітлахи позадкували. Інші підштовхнули ліктем своїх приятелів і побігли до нього, наче в очікуванні якоїсь вистави.