Порося помалу ворушилося собі за дощаною стіною та прицмокувало, майже не подаючи голосу, а вона стояла в лопухах і думала. Таки, чула її душа, не дуже надійний тут сховок, надто коли стільки людей на подвір’ї — хоч і до вітру вийде хтось за хату й може почути. Та й кури ж іще! Вона якось не подумала про них, і ті швендяли тепер попід плотом, за стіною хлівця, в лопухах — щось шукали собі, дзьобали. І вона не знала, що краще: чи заперти їх усіх у хлівці, чи одігнати десь від садиби. Коли б німці не виловили їх, адже ж не сліпі.
Та переховувати курей вона поки що не стала — більше боялася за Бобовку, яку цього разу залишила в чагарях разом із Янчипою чередою. Вона злякалася, щоб Янка не пустив череду на Висілки, бо вже вечоріло, небо так і не вивільнилося від хмар, що суціль затягли його, низько налігши над сірим простором поля і лісом. Втім, було не холодно, вчорашній вітер притих, хоч у мокрій траві було дуже незатишно ногам, коли Степанида вийшла з городу. Трохи протоптаною через картоплище стежкою вона подалась на край яру і там узяла вбік, ледь помітною в траві стежиною під мокрим, обтеребленим сльотою чагарником. Майже трюхикаючи уздовж поля до Овечої Балки, вона думала, що, мабуть, буде і ще гірше, що самим переселенням до комірчини не обійдеться. Якщо ті зайди застрягнуть тут, то багато що може статися, а господарство обдеруть, це вже певно. І як жити? Як уберегти від них корівку, поросятко, курочок? Збіжжячко яке чи картоплю, може, не візьмуть, навіщо, а от дрова попалять. Хіба тоді без коня заготуєш їх? А як бути взимку?
Клопотів було чимало, як і тривог, лихе передчуття гризло душу, та зовні Степанида трималася і видавалася спокійною. Вона була не з тих жінок, що на першу біду кидаються в плач, вона передчувала, що бід буде забагато як на її скупі, колись добре вже виплакані сльози, що треба поберегти себе від хвилювання.
Яноччину невелику череду вона помітила в кущах неподалік дуплавої колоди поваленого дуба на самому узліссі. Корови стиха шамотіли по кущах, а Янка, заховавшись за ялиною, чекав її й, помітивши, щось гаряче загомонів, показуючи раз по раз у поле. Може, він там щось бачив? Але, здається, зараз там було порожньо, час було гнати худобу додому. Степанида відлучила Бобовку від череди, і та охоче рушила стежкою до хутора. Тільки тепер Степанида спохватилася, що нічого не взяла Янці, та й сама вона сьогодні не мала в роті ані ріски. Янка на прощання заґерґотів незрозуміло й схвильовано, замахав руками і тільки наприкінці невміло вимовив два тривожні слова, які тепер розумів кожен:
— Пук! Пук!
Степанида не стала випитувати, про що він хоче сказати, й швиденько погнала лозиною Бобовку — поки на садибі не було німців, треба було встигнути подоїти корову.
Трохи навіть спітнівши в грубій хустці й під ватянкою, вона догнала корову до плоту біля картоплиська і зрозуміла, що трохи запізнилася. На подвір’ї під липами вже височів брезентовий верх машини й чулася розмова, незвичне, ненаське ґерґотіння, окремі вигуки здається, тут щось відбувалося. Ні в сих ні в тих вона зупинилася, Бобовка підняла голову й уповільнила ходу. Над парканом було видно, як німці, з’юрмившись, тягли з машини щось здоровенне й тяжке, і один, мабуть, завваживши її за плотом, радісно-жваво закричав через город:
— О, матка, млеко!
Нічого не вдієш, вона тихо цвьохнула лозиною Бобовку, переступила нижню жердку у плоті і звичним шляхом пішла по стежині до подвір’я.
На подвір’ї відбувалось те, чого Степанида боялася найбільше: німці влаштовувались надовго. Витягнувши з машини величезну сіру брезентину, вони напинали її на кілля біля тину на неходженому моріжку подвір’я, товклись там усією турмою[43], натягали мотузки, забивали в землю короткі кілки. Двоє по краях щосили вперлися в землю, майже лігши на подвір’я, — тягли мотузки, і сірий брезентовий дах податливо напнувся, утворивши величезну, майже як хата, будівлю.
На дривітні стояв згорблений Петрик, трохи заховавшись за ріг, поглядав, що робилось на подвір’ї, й, помітивши жінку, розпачливо розвів руками. Але Степанида не озвалася. «Кат із ними, — подумала вона, — там вони заважатимуть найменше». Аби не займали їй цей край подвір’я, де були хлів, курник, дривітня, прохід до засторонку. Та, мабуть, тут їм було брудно, їм треба чистіше. Той, трохи вищий од цього, край подвір’я, природно, був і чистішим.
Бобовка, мабуть, не згірш господарів відчувала небезпеку від цих людей і тільки-но поткнулася вийти з дривітні, як нерішуче стала, задерла голову й чмихнула — вона їх боялася. Степанида зайшла наперед, погладила корівку по теплій, тремтливій від дотику шиї.