— Ну не бійся... Йди, йди...
— Млека! Млека! — п’яно закричав хтось із німців, і не встигла вона з коровою підійти до воріт хліва, як помічник кухаря Карло, коливаючи на своїх коротких озадкуватих ногах, вже ніс широке бляшане відро. Від кухні позирали сюди із троє й поміж них той кругленький рудуватий фельдфебель, що й тепер там метушився, щось кричав чи командував.
Звичаєм вона, доячи, кидала Бобовці який оберемок трави чи отави, тоді корова стояла спокійніше й краще віддавала молоко — тепер же в неї не було під руками нічого, а німці, судячи з усього, чекати не мали наміру. Вона хотіла сказати Петрикові, аби чогось приніс, та передумала: нехай! Щось у ній спалахнуло гнівом і замкнулось од тієї їхньої безцеремонності — ніби вона мусить забезпечувати цю зграю молоком від своєї корови, — нехай би пошукали ще десь корів. Бобовка тим часом, також ніби розуміючи всю міру нахабства непроханих гостей, перебирала ногами та все поглядала на той бік подвір’я, коли Степанида присіла до неї. Бобовці це також явно не сподобалось, корова переступала, хвилювалася. Степанида це відчувала, і її внутрішнє обурення все наростало. Однак вона якось нацяпала піввідра молока і встала з-під корови. Карло в мундирчику із засмальцьованим коміром стояв збоку, на його одутлому обличчі не було нічого, крім терплячого, байдужого чекання.
— Ось, більш немає! — сказала Степанида, віддаючи йому відро.
Німець мовчки взяв і, коливаючи, поніс до кухні. До Степаниди якось боком підступив Петрик, озирнувшись, тихо зауважив:
— Але ж... Мабуть, замало. Щоб їх...
— Вистачить! — рішуче сказала вона й ляснула корову по озадку, заганяючи її до хліва.
І в цей час від кухні пролунав такий злий вигук, що вона здригнулася:
— Хальт! Ком!..
Це той самий фельдфебель, він аж почервонів від обурення і, заки Степанида втямила, чого від неї хочуть, з відром у руках прикотився до неї. Щось швиденько й сердито белькочучи, він тицяв у неї відром, вона слухала і вже розуміла, що молока було мало.
— А де я вам візьму більше? Все.
— Алєс?[44]
Кругленький фельдфебель ще щось пролементував до неї, потім жвавенько вернувся до кухні, знайшов там когось поглядом й мотнув головою — ком! Усе той самий Карло, як і до того поволечки й перевальцем, причвалав до фельдфебеля, узяв відро, нерішуче підійшов до корови, що переляканими очима нестямно позирала довкола. Коли він наблизився до її задніх ніг, вона переступила і стала до нього боком. Карло змушений був знову обходити, і фельдфебель крикливо визвірився на Петрика — той злякано вхопив Бобовку за роги.
Степанида вже розуміла, що зараз буде, і їй стало страшнувато: обман її ось-ось викриють. Водночас було гидко бачити, як солдат брався доїти, а її дурний Петрик допомагав йому. Бідна Бобовка, що вони зараз зроблять із нею, очі б її того не бачили. Але так, вони вже доїли — розкарячений Карло гнувся під корову, поглядаючи на коров’яче вим’я, у відрі вже зацяпало з цицьок, Бобовка перебирала ногами, ненастирливо спробувала вивернути роги, але, мабуть, Петрик тримав міцно. Степанида вся напружилась від мовчазної злості, стояла оддалік і не підводила погляду від землі. Але вона все бачила й німо посилала прокльони цим чужинцям, а найбільше тому рудому фельдфебелеві, що надувся й стежив за всім, що робилося коло корови. Нарешті за якихось п’ять хвилин вона зиркнула у відро й зіщулилась ще більше: воно повнилось уже по вінця. Ех ти, дурна Бобовко, нащо ти віддаєш їм?! Але мусить віддати, Бобовка так само боялася, боявся Петрик, підігнуті ноги якого в сукняних, залатаних на колінах штанах дрібно здригались, коли він надсадно втримував корову! Степанида також боялася — знала, добром це не скінчиться.
— Ґенуґ![45] — раптом скомандував фельдфебель — відро було повне. Карло випростався і обережно, щоб не розлити, поставив молоко перед начальством. Фельдфебель люто зиркнув на Степаниду, міцніше стиснувши щелепи. — Ком!
Вона вже знала, що означає це коротке слово, і поволі підійшла до нього, зупинилася за два кроки, неспроможна відірвати погляду од відра, в якому зверху тихенько гойдалася молочна піна. Вона чекала крику, погроз, але рудий фельдфебель не кричав, він тільки пересунув наперед до пряжки свою кобуру.
— Паночку! — раптом не своїм голосом закричав Петрик і бухнувся коліньми на невисохлу після дощу землю. — Паночку, не треба!
Тільки тепер вона збагнула, що німець хоче дістати свій револьвер, і серце їй неприємно здригнулось. Але вона не зрушила з місця, а тільки дивилася, як він невміло длубається там з револьвером, не може його розстебнути чи що. Петрик знову залементував, посунувшись ближче на колінах, із зібганою шапкою в руках, сивий, неголений і нещасний. Вона ж стояла, ніби задубіла, немов непідвладна смерті, хоч і готова до неї щомиті.