Підхоплений раптовою образою, Петрик вибіг у відчинені двері з сіней і попри палатку, розтягнуту коло самої призьби, шаснув у городчик. Звичайно, так воно й було. Один німець, розчепірившись черевиками на товстому гіллі, сидів на яблуні й тряс її, спілі яблука з важким гупанням сипались на грядки в бурячник, де їх збирав у шапку рудоголовий миршавий німчик. Петрик став на обніжку і втупився в них докірливим поглядом. Але вони навіть не глянули на нього, немов він був якесь дерево, а не господар хутора.
— Але ж так негарно, — трохи помовчавши, сказав він. — Я ж вашому офіцерові пожаліюсь. Так недобре, панове німці.
Той руденький, з вигляду ще зовсім хлопчисько, випростався, якось злодійкувато зиркнув на нього й, хихикнувши, замахнувся надкушеним яблуком. Петрик ледве встиг відхилитись, і яблуко, ударившись іззаду об стіну, відскочило в кропиву.
— Злодюги ви! — вигукнув Петрик майже у відчаї. — Ну, стривайте!..
Він повернувся з наміром поскаржитись офіцерові, та в цей час коло хлівця луснули підряд два постріли, і з диким кудкудаканням кинулись за пліт кури. Петрик, згубивши у борозні капця, зашкандибав до хлівця по цей бік комірчини. Постріл ударив ще раз, і цибатий німець із дривітні, спритно перескочивши через пліт, з розчепіреними руками кинувся в чорнобиль. Ззаду коло старої колоди стояв з револьвером у руці фельдфебель, він жваво ґерґотів щось, звертаючись до двох чи трьох німців, і ті скалили білі зуби — сміялись. Далі, спостерігаючи за всім, походжав офіцер у незастебненому від ранку мундирі, з-під якого виглядала його шкіряна кобура на ремені.
Враз розгубивши недавню рішучість, Петрик зупинився — кому було скаржитись? Те, що робили солдати, мабуть, не було чимось недозволеним, їхні командири, видно, були такі самі. Либонь, так уже в них заведено, як у завойовників. Цибатий тим часом перелазив уже через пліт, у високо піднятій руці тримаючи за складені лапки курку, яка ще відчайдушно била у повітрі крильми. Фельдфебель з револьвером у руках озирався по боках, мабуть, шукав ще десь курей. Але ті позашивалися з переляку хто де, жодної не було видно на подвір’ї. Петрик помалу пошкандибав до дривітні, не знаючи, куди тепер податись, аби не бачити цих розбійників і не бути в них на очах. Однак він уже потрапив на очі, фельдфебель опустив револьвер, і його пихате обличчя ураз втратило веселу мисливську жвавість.
— Ком!
Ну звичайно, зараз він почне чіплятись, може, поб’є чи навіть застрелить його — хіба їм довго? Петрик як був, з однією босою ногою, пошкандибав з дривітні і став, де сухіше.
— Млєко! Варум нікс млєко?
Фельдфебель чекав відповіді, поруч нього стояло ще двоє німців, сюди ж у незастебненому кітелі з безліччю ґудзиків на грудях прямував офіцер.
— Таж корова пасеться, — просто сказав Петрик, трохи дивуючись із того наївного запитання.
— Ком корова! Бістро! Ти поняль? — проґерґотів фельдфебель, і Петрик подумав: далося ж їм те молоко! Чи їм більше нічого жерти, що вони так присмоктались до того молока?
— Ком корова! Нах хауз корова! Поняль?
— Та пойняв, — понуро сказав Петрик і повернувся до дривітні. Треба було йти шукати в молоднику Степаниду з Бобовкою.
Ті, в садку, вже вилізли на іншу яблуню, з кислуватими невеличкими яблуками, якими було густо вкрите гілля, та обтрушували їх у кишені й пілотки. Двоє інших шукали щось по землі, швендяли по грядках, топчучи не вибрані ще буряки й цибулю. Тепер Петрик нічого не сказав їм — нехай жеруть, хоч подавляться. Він знайшов у борозні свій капець і пішов попри грядки до яру. Було вже очевидно, що всі овочі, фрукти та й загалом господарство піде за вітром, тепер нічого не втримається. Хоч би голова цілою залишилась!
Він навмисне йшов нешвидко, думав і прислухався, чи не гримне ще постріл на садибі, однієї курки їм, либонь, буде замало. І справді, тільки-но він дійшов до бережка яру, як ззаду бухнуло тричі підряд, Петрик озирнувся — ні. звідси не було видно, мабуть, стріляли по той бік садиби чи на подвір’ї Хоч би вони перестрілялись там самі, менше б на світі лишилося. Та. мабуть, своїх не застрелять. а от курочок чи й зостанеться на розплід. «І диви, так і не збираються до роботи, лагодити той міст - чи у них вихідний сьогодні, чи яке свято німецьке?» - думав Петрик. Так хотілося йому піти й не повертатись на цей хутір, тим більше, що так гарно розгодинилось[48], небо виясніло, почало пригрівати невисоке сонце, вітрець зайшов з півдня і зранку був теплий і лагідний. Восени таке не часто випадає. Може, то починалось бабине літо з його залізною, скупою, але такою жаданою радістю в природі. Аби не ці непрохані гості..