Тим часом у сінях брязнули двері і, не обтупуючи взуття, до хати упхавсь Потапко — рославий біловидий підліток, підперезаний мотузочком по латаній свитці. Не привітавшись, спершу шморгнув зо двічі почервонілим застудженим носом і прогундосив:
— Тітко, там Лявон гука.
— А що, сход?
— Ні, не сход. Комбід[51] буде.
— Оце зараз?
— Ну.
— Зберуся, прийду, — сказала Степанида, внутрішньо трохи збентежена: це було щось нове. З осені комбід не збирали, казали, що вибиратимуть новий. Але ось, мабуть, і старий знадобився.
Потап знову шморгнув носом, поправив перекручену на голові клаповуху шапку і виліз у двері. Перш ніж зачинити їх, грюкнув об поріг обцасами чобіт, і Степанида впізнала: то були Лявонові чоботи. Сам Лявон тепер, певно, подалі заліз за стіл у сільраді і підкорчує ноги під лаву, щоб хтось із захожих не бачив голову босим. Але й на хуторі із взуттям не краще, просто біда з ним: ні собі, ні дітям — ні купити, ні полагодити. Були одні латані валянки, а сьогодні вранці Петрик узув їх в дорогу, і вона тепер мусить взувати личаки-чуні. Ну, та за себе вона не дуже переживала, бо ж не до церкви йшла, а коли засідає комітет бідноти, то чого там соромитись. Аби ногам тепло.
Вона швидко зібралася, одягла трохи новішу шерстяну спідницю, зав’язала під низ свіженьку, білу в цяточки хустинку, жвавіше заборсала на ногах чуні. Не дуже дбала про вдяганку — була немолода, і хоч здоров’ям Бог не скривдив, але ж — як сорок літ стане, жінка в’яне. Зняла з цвяха біля порогу найкращі свої шати — кожушок, оздоблений спереду вишивкою, хоч і не новий, та гарний і теплий кожушок, годящий на яку завгодно оказію. Хату вона не замикала, незабаром мали повернутись зі школи діти, може, вона ще й стріне їх дорогою. Школа була недалеко, у тих-таки Висілках, куди вела вузенька санна доріжка від хутора. Степанида йшла й поглядала вперед, чи не з’являться її двоє діток: Фенечка ходила до третього класу, а Федько — до другого. Але дітей не було видно, а дорога була страх ковзька, просто скло. Щоб не гримнутись, Степанида раз у раз поглядала під ноги, ступала обережно і думала з тривогою: що воно буде там, на комбіді?
А, відай, кликали не так собі, мабуть, щось буде.
Учора вночі, перед світом, у непроглядному тютюновому чаді сільрадівської хати, почалося щось таке, що, чує її душа, добром-миром не скінчиться, щось та має статися. Почалося все з напруженої настороженості і мужиків, і уповноваженого, і голови сільради Лявона, поки обирали президію, голосували, затверджували порядок денний — все той самий ще від Різдва, — в хаті накопичувалось, витало, зріло щось тривожне, важливе і навіть загрозливе.
Коли заговорив уповноважений з району Космачов, усі похнюпили голови, поховали очі, слухали й мовчали, не дивлячись один на одного. Космачов говорив гарно, натискав на факти, на приклади, розповідав, як заможно почали жити колгоспівці в Будниках, що під Лепелем: другий рік великі урожаї, будують клуб, на полі працює два трактори, придбали молотарку, жниварки. Годі їм, висілківцям, триматися за свої вузькі шнурки-наділи, гибіти в бідноті та злиднях, коли своя, Радянська влада дає можливості, йде назустріч біднякам та й свідомим середнякам. Уся країна дружно стає на рейки колективізації, то чи гоже їм відставати? Космачов говорив розважливо, натискав на свідомість середняка, який повинен виступати в союзі з бідняком, а не з куркулями та підкуркульниками. Слова він підбирав розумні, хороші слова і сам видавався розумним, розважливим дядечком. Він і був розважливим і розумним: перед тим як стати до роботи в районі, кілька років викладав історію в школі і, казали, був дуже освіченим учителем. Йому вірили. Та самої лишень віри висілківцям виявилось мало, потрібен був приклад. А прикладу, на який можна було б подивитися, поблизу якраз і не було.
Біля Космачова, важко налігши грудьми на стіл, сидів Лявон Багатько з вузеньким чорним мотузком навкіс через лоб. Лявон був свій, висілківський мужик, багатодітний і малоземельний та, як і вона з Петриком, наділений, як бідняк, двома десятинами яхимівщинської землі. Око Лявонові вибили на польській війні десь під Віслою, коли він схопився на шаблях із двома польськими уланами, і йому добре дісталося, ледве оклигав у шпиталі й повернувся додому калікою, шкутильгав і не мав двох пальців на правій руці. Говорити Лявон не вмів ані гич[52], слова його були неначе валуни в полі, і він брав здебільша мовчанням, упертою незворушністю характеру. Після виступу Космачова сяк-так, з великим недобором рук, проголосували за організацію колгоспу, та, коли справа дійшла до запису, все зупинилось. Лявон тоді незграбно, в кожусі, підвівся за столом над геть-то закуреною лампою й сказав, піднявши руку: