— Коли так, я перший. Нехай! І закликаю взяти приклад Багатько Степаниду.
Це вже було щось нове. Раніше Лявон теж записувався першим, але брати приклад не закликав, за ним записувалися Степанида, Антось Недосєка, демобілізований червоноармієць, безземельний Василь Гончарик, і на тому наставала перерва. Більш ніхто не записувався, сиділи мовчки, курили. Знову виступали уповноважені, матірно лаявся Лявон за несвідомість, і знову даремно.
Тепер Степанида встала з лави під стіною і сказала, що згодна вступити до колгоспу.
— А кого закликаєш узяти приклад? — напружено втупив у неї одне око Лявон.
Степанида трохи сторопіла. Поки стояла, однак, біля лави над угнутими спинами мужиків і оглядала їхні закустрані[53], сиві, лисуваті потилиці, зсутулені роками, працею і цим несподіваним клопотом плечі в кожушках, чумарках, ціленьких і латаних свитках, зрозуміла: закликати треба такого, щоб він неодмінно записався і теж закликав когось підходящого для прикладу іншим. Спочатку вона хотіла назвати Корнила, який сидів зараз чоловіка за три від неї, той якраз і глянув на неї якось боком із-за кудлатого коміра кожуха, але в тому його погляді вона не відчула підтримки — скорше переляк, недоброзичливість, і вона знітилась.
— Ну, закликаю Ладимира Багатька, — сказала вона згодом, навіть не обдумавши, добре це буде чи ні.
Ладимир був чоловік розважливий, не найбідніший на селі, але й не багатий, землі мав, може, на якусь десятину більше за Петрика чи Лявона, з його молодшою дочкою Анютою Степанида цієї зими ходила до лікнепу і сиділа у школі за одним столом.
Високий, худорлявий, в чумарці, Ладимир натужно підвівся з ослона, тремтячою рукою покрутив вуса. З великою, однак, неохотою, ніби хворий, вицідив із себе щось таке, що товариші з президії зрозуміли як згоду вступити. Потім він з такою ж ледве подоланою надсадою думав, кого закликати до прикладу, і назвав Антося Недосєку. Ще молодий, жвавий і моторний Антось відразу погодився й закликав сусіда через вулицю Івана Гужова, якого всі на селі звали просто Гужем.
«Трохи пішло», — подумала Степанида і аж зраділа, що Лявон отак вдало придумав зрушити колгоспну справу. Це ж так просто: один за одним, ланцюжком, за прикладом активіста, сусіда, родича. Так, либонь, веселіше й надійніше, не те що вистромитись одному з болісною думкою: а раптом інші не захочуть, не підтримають, а ти зостанешся диваком чи невдахою, бо навряд щоб ти виграв, коли робиш не так, як люди. Бо ж справа ця хоч і вигідна, як глянути здалеку, хоч і державна, мудрими людьми вигадана, але нова, досі не бачена, ніким не випробувана, хтозна, як усе ще обернеться. Може, десь і добре обернулося, але ж там, мабуть, і земля краща, не така, як тут: то пісок, то глина, а то й болото. Та й люди, певно, зугарніші, не те що тут, хоч кого візьми, то як не гультяй, то немічний, а то занадто жадібний чи сварливий, не хазяйновитий чи дуже вже недотепний. Вони й до одноосібництва не аж-аж зугарні, а як у колгоспі буде? За себе Степанида не дуже боялася, вона — як усі, а що йшла добровільно і першою, то радше тому, що була біднячкою, пізнала безвихідь на двох десятинах, де тільки надірвешся на тій глині коло яру. Досить того, що вона надривалася, наймитуючи в пана Яхимовського, шість літ робила, не шкодуючи здоров’я. А що заробила? Ще добре — дали його хату та дві десятини. А інакше — як би вона вижила? З Петриком, таким, як і вона, наймитом, та двома нажитими дітьми?
Тепер Степанида ожила душею: нарешті зрушилось, пішло, буде колгосп, чого там чіплятись за ті бідняцькі злидні, чи не пора забути ту старосвітчину та довіритись новому? Тим паче, що розумні люди радять. Вона поважала розумних людей, а надто тих, що з міста, грамотні, думала: вже ж вони за погане не агітуватимуть. Добре, що й Петрик не дуже перечив, хоч на сходи ходити перестав, посилав її та бурчав щоранку, збираючись на тік чи до худоби. Але що тямив той Петрик, котрий провчився колись дві зими в школі та тільки й умів, що розписатись, та й то впріє, поки виведе на папері своє нехитре прізвище.