Час так змінився, все іншає на очах. Що залишилось відтоді, як вони були молоді та сильні, а головне — з такими невтоленними мріями і сподіваннями?
14
Дуже нелегко видалася та пам’ятна, тепер уже така далека весна, що додала людям стільки тривог до їхніх і так чималих життєвих клопотів. Щойно скінчилася довга й тяжка війна, до сіл і хуторів потроху верталися юнаки й молоді чоловіки, піднесені й гордовиті від перемог над білими, німцями, поляками, у гостроверхих будьонівських шоломах, розтоптаних гамашах із обмотками, з торбинками за плечима, але з великою надією розпочати нове, відвойоване в старого життя. Треба було братися до землі, орати і сіяти, щоб було що на рік їсти. Земля чекала й також немов готувалася до своєї одвічної справи — родити хліб. На Благовіщення добре пригріло сонце, за якийсь тиждень зігнало увесь сніг, стало тепло і майже сухо в полі. На вербну неділю Степанида з Петриком збиралися до церкви і ще й посварились трохи вранці — надягатися чи ні. Петрик зрання угрівся на подвір’ї й хотів іти в самій сорочці, але Степанида примусила його накинути чумарку, і вони, трохи невдоволені одне одним, вийшли з комірчини, щоб стежиною через озимину рушити навпростець до містечка. Старий Яхимовський також вичапав із хати надвір і стояв на осонні коло призьби — згорблений, тонкий у своєму вузькому чорному жупані з густим рядом до шиї застібнених ґудзиків, спершись на стародавній з перламутровим оздобленням ціпок, і якось немов із заздрістю дивився їм услід вицвілими старечими очима. Якраз за тиждень до того він пустив їх на хутір, бо в Петриковій сім’ї на Висілках їм уже стало ніяк, Степанида зразу не поладнала зі свекрухою і нещодавно попросила пана Яхимовського, щоб нарік пустив до комірчини — все одно ж вона вже порядкувала на садибі, а новий наймит Петро допомагатиме їй, бо куди ж їм подітись без хати, без власної землі та господарства. Раніше Петрик з весни ішов на зарібки, наймитував по фільварках, а тепер не знати було, де що заробиш, та й оженився ж. Степанида лагідно так попросилася, і, мабуть, шануючи її чотирирічну відданість хуторові, Яхимовський погодився, сказав: живіть, місця вистачить, комірчина тепла. Тим паче — весна надворі.
Весна справді швидко котила по всіх усюдах, по косогорах та на обніжках спритно пробивалася до сонця молода травичка, хлопці й дівчата у Висілках поскидали з ніг личаки і стали ходити босоніж — тепер аж до осені. Після Благовіщення кілька днів і ночей підряд над Голгофою й хутором чути було радісно-тривожне курлюкання журавлів — довжелезні, не дуже зграйні ключі їхні знесилено тяглись у вітряному небі на північ. На заплаві в Овечій Балці вже з’явилося звідкись цибате облізле бусленя, поважно походжало по болоті, видивлялось жаб. Одного сонячного ранку над озимим полем полинула з неба знайома пісня жайвора, і Степанида, доглядаючи на подвір’ї скотину, аж стрепенулась на радощах — і від тієї пісні, і од раптового відчуття щастя.
Йшла перша весна їхнього спільного з Петриком життя, нехай не на своїй землі, а в чужій хаті, зате в любові, мирі й злагоді. Вона вже ходила з новою людинкою під серцем, іноді слухала її порухи, і думки линули у прийдешнє, туди, де їх буде вже троє. Цей невидний жайвороночок заторкнув у ній щось дуже співзвучне в душі, на якусь хвилю вона до решти віддалася йому, вслухаючись у спів і водночас у звучання власних душевних дзвонів. Але ненадовго. Того ж дня під вечір розходився сіверкий[57] холодний вітер, із-за яру насунула обложна синя хмара, сильно постуденіло, а увечері посипав сніг. У природі все раптом перемінилося, спохмурніло, довкілля засіріло під снігом, від весни не залишилося й знаку. У комірчині стало по-зимовому холодно, але натопити там не було як, бо кам’яну грубку колись топили по-чорному, дим виходив у віконце під стелею, яке тепер було закрите дошками і мохом. На ніч Степанида принесла в банячку жару з хати, отак трохи зігрівалися, і вона все думала, а як же ті жайвороночки у полі? Співу їхнього не стало чути на багато днів, у засніженому лелечому гнізді на старому кленові у Висілках стриміли дзьобаті голови лелечого подружжя, уночі брав добрий морозець, позамерзали калюжі, кілька ночей, не стихаючи, вив поза хатою вітер. З дня на день люди чекали, що потеплішає, та марно, сніг, щоправда, довго не лежав, розтанув, але потім знову посипав навпіл із холодним дощем, усе навколо розкисло, буяв та й буяв гнилий північний вітер. В поле було не вилізти, люди вистромлялися з хати хіба щоб доглянути худобу і знову забивалися в тепліший куточок — чекати.