Якби тільки поруч у хаті живим докором їм не сидів цілими днями, спустивши ноги з ліжка, висохлий, лисий, розчавлений життям та недолею старий.
Якось вона не витримала і увечері, доглянувши скотину, сказала Петрикові, що треба поговорити з Яхимовським, що так негоже, вони ж із ним стільки жили в добрі та злагоді, а тепер... А ще треба сказати, що їхньої вини тут немає, що так повернула влада, що ті дві десятини їм дали, але вони ж їх не просили. Взяли, щоправда, але якби не взяли вони, то віддали б іншим — хіба мало голоти на світі? Треба було якось піддобритись до Яхимовського, аби не гнівався, а жити — нехай живе в хаті, вони переб’ються у комірчині, доки не стягнуться якось на свою хатину. Як стануть на ноги. Вона ж доглядатиме старого, невже ж за його добро та ласку вона не віддячить йому на його ж землі?!
Петрик покректав, почуваючи ніяковість, але вимушений був піти до хати, і вона стала прислухатися з сіней. Та хіба цей Петрик щось зробить як слід? Він почав здалеку, й вони годину говорили про всяку-всячину, згадували колишнє життя за царя, порядки в містечку та різні пригоди в лісі, на полюванні. Тоді, витерши запаскою руки, Степанида також ступила через поріг. Либонь, щось відчувши у тому її приході, пан Адольф підвівся, одягнув у рукави свій чорний жупан і застібнув його на всі ґудзики. Вона присіла на лаві біля порогу, а він, крекчучи, вмостився у старосвітському дубовому фотелі навпроти великого тьмяного люстерка у міжвіконні.
— Даруйте нам, пане Адолю, — сказала Степанида, коли він поправив поли жупана й склав на колінах худі руки.
— Пан Єзус дарує, — сказав Яхимовський і суворо, протяжливо подивився в поріг.
— Ви ж знаєте, ми не самі. Хіба ми просили? Нам дали.
— Але ж ви не відмовились...
— Ну як же відмовитись, пане Адолю? Віддали б ще комусь. Он Гончарикам нічого не перепало.
Здається, вона сказала влучно, Яхимовський якусь хвилю помовчав, мабуть, не знаючи, як їй відповісти. Тільки потім мовив твердо, ніби вирок:
— Цьонгле бил гжех квапитись на чуже. На чужому й дармовому щенсця нє бендзє. Мнє шкода вас.
Вони примовкли на порозі, а він якось задумливо чи розпачливо кивав голою й жовтою, наче маслак, головою, щось думав чи мовчазно докоряв їм. Ці його слова — не про себе, а про них — якось дуже стривожили Степаниду, й вона враз відчула в них якусь чужу правду й посмутніла.
— Але ж нічого не зробиш, — сказав він згодом. — Я не бажаю вам зла, нехай Єзус, Марія допоможуть вам...
— То спасибі за це, — сказала Степанида майже розчулено.
Це було головне — щоб він не затамував на них образи, не побажав зла, з рештою вони якось упоралися б. У них був кінь, було господарство, в коморі їм залишили насіння, щоб засіяти яриною їхні десятини, може, ще зостанеться і ячменю на крупи чи гороху на суп. Картоплі у господарстві вистачало, було дві бодні сала — з осені тримали для наймитів у гарячу пору, тепер наймитів тут більше не буде. А вже вони б його прогодували, цього старого, як кревного приймака, як діда. Бог із ним! Хіба вони йому хотіли поганого?
Комизиста[58], з холодами, весна затягнулася майже до Великодня, і тільки згодом нерішуче, запізніло почало теплішати. На Юріїв день то й зовсім потеплішало, і, вставши раненько, Степанида з Петриком за стародавнім звичаєм пішли до хліва. Колись у цей день виганяли скотину на пашу, але тепер виганяти не було куди: окрім сірого корбану, на пасовиськах ще не наросло нічого. Петрик стояв у дверях, а Степанида недогарком припасеної від Стрітення обхідної свічки натерла корові підгорля — від злого духу та щоб була молочною влітку, а Петрик, запаливши жмутик сухої євангельської травички, старанно обкурив хлів, коров’яче та кобиляче стійла — так було заведено здавна і так завжди робили на хуторі. Коли ще потеплішало під полудень, попоравши, що треба було, коло хати, Степанида дістала з полички свячену лозу, зав’язала в хустинку шматок прихованої з Великодня паски. Чистіше зодягнувшись, вони пішли удвох на оглядини поля, яке гарно парувало зараз під ласкавим сонцем — чекало хліборобського плуга.
Найперше почали з озимини біля сосняку, де вже яскраво зеленіла продовгувата нивка від самого яру повз хутірський город та будівлі. Петрик ішов попереду й трохи стримано усміхався в коротко підстрижені вусики. Був він тоді не те щоб молодий, але й не старий — що таке сорок років для мужчини?! А усміхався з тієї ж таки несподіваної радості: йшов на хутір, вважай, приймаком, а зараз став господарем і оглядає клини свого поля. Звичайно, він розумів, що з двох десятин не забагатієш, але, може, якось проживеш зі свого хліба. Трохи боявся, щоб через цю зиму і особливо холодну, затяжну весну не підупала озимина, але, здається, лихо їх обминуло — житні вруна уже оклигали від заморозків і яскравим оксамитом зеленіли з краю в край. Правда, найнижча місцина біля дороги була ще темнуватою, мабуть, примокла з надміру вологи, Петрик зійшов з обніжка, щоб вирвати рослинку, подивитись корінчик. Але щойно він нагнувся до зів’ялого низенького паростка, як помітив у злиплому грудді і ще щось сіреньке, й пальці його мимоволі підняли із землі за розчепірене крильце маленьку сіру пташечку. То був жайвороночок, певно, із тих горопах, що ошукалися першою обіцянкою весни й приплатилися життям за свою дочасну пісню.