Через два дні вони з Петриком відвезли не дуже зграбно збиту зі старих дощок труну на католицький цвинтар у містечку і закопали. Ще через день з містечка приїхав орендар Мацкевич, який повантажив на двокінну підводу величезний дубовий фотель, годинник у довгому футлярі й гарненьке червоного дерева бюрко, казав, що то за борг, якого не сплатив йому Яхимовський. Степанида з Петриком не боронили, сказали: бери! Їм залишалося більше: майже уся садиба, дві десятини землі, молода кобилка, корова. Хіба на ті часи цього було мало?
Напровесні вони перетягли з комірчини своє небагате збіжжя й відтоді стали жити у хаті.
Старий Яхимовський став потроху забуватись. Часом приходив на згадку, але той спогад не приносив радощів, і вони намагалися про нього не думати.
Тим паче що тривог і лиха не бракувало.
Озимина собі росла, клопіт про неї був невеликий, але ж посіяно її лише на двох клаптиках, а головну частку наділу, що була на пагорбі, треба було орати під ярину. Воно б і нічого, якось зорали б, та зле, що самий вершечок цієї гори з-позаторік лежав перелогом. Яхимовський його не орав, орендар колись покинув, бо земля там була не доведи Боже — глина, яка кожного посушного року кам’яніла, немов скала. Та легко було Яхимовському тримати якусь десятину перелогом, йому вистачало й кращої землі, а от як було їм? Попожурившись[59], Петрик запріг молоду кобилку у добрий, ще новий плужок і поїхав знімати переліг.
Він бився там від рання до обіду, Степанида, пораючи інші справи на садибі, чекала його полуднувати й не дочекалася. Відчувши погане, кинула недопоране на подвір’ї і понад яром побігла на той злощасний їхній наділ, на ту кляту виспу.
Ще здалеку, від яру, вона побачила кобилку і Петрика біля неї, ті якраз стояли на самій виспі, але чомусь Петрик покинув плуга й чогось заходився коло кобили, яка похнюпилась у борозні поміж засохлого торішнього чорнобилю і стояла зі спітнілими боками, низько угнувши голову. Степанида підбігла ближче, вискочила з перелогу на кілька вузьких борозенок і мало не йойкнула, поколовши ноги об гостравий ґлей, що, неначе бита цегла, червонівся упереміш із хамлаками засохлого гною й торішнім чорнобилем. Чи й дивно, що лошичка змордувалася, тут і старий добрячий кінь, либонь, надірвав би жили, потягавши за собою плуга. Їхня ворона кобилка стала ще чорнішою від поту, що ручаями лився по її випнутих ребрах, боки її дихавично ходили від перевтоми, а голова опускалася все нижче. З тривожним відчаєм у голосі щось гукав до неї Петрик, босий, у плоскінній непідперезаній сорочці, з мокрими від поту плечима — він глянув на Степаниду, смикнув кобилку за недоуздок, і та раптом хитнулася — задні її ноги роз’їхались, і вона сіла в посторонках на мульку ріллю.
— Ой, біда, що ж робити? — розпачливо промовив Петрик і знову взявся смикати й пестити кобилку, гладити її по шиї, але, мабуть, даремно. Невдовзі підігнулись і її передні ноги, і вона лягла в упряжі, втягнувши в хомут голову, гребучи ґлей ногами. Петрик кинувся її розпрягати, але ніяк не міг розв’язати супоню, тоді Степанида скинула з плуга орчик, звільнивши так посторонки і вже чітко відчуваючи, що в їхнє життя раптово й несподівано увірвалася нова величезна біда.
Так воно й сталося, лошичка більше не встала, як вони не силкувались підняти її — сіном, травою, півбуханцем хліба, принесеним Степанидою із садиби. Голова її на довгій плескатій шиї незабаром також упала на ґлей, тільки очі ще тривожно ворушилися, ніби благаючи людей про порятунок. Та рятувати, либонь, було вже пізно. Надвечір вона напружилась востаннє, випростала ноги і завмерла назавжди.
Степанида ж немов закам’яніла із горя, вже добре уявляючи, що буде з господарством, яке залишилось без коня, та ще й такої пори, коли він найбільш потрібен. Петрик розгублено постояв, мокрий від поту, нарешті не витримав, сів і, сховавши в рукави обличчя, заплакав. Степанида не заспокоювала його, крадькома витерла сльозину з власної щоки і згадала недавні оглядини поля й того неживого жайвороночка під межею.
— То її прокляли, цю гору. Не мали землі, але й це не земля.
Петрик трохи посидів, охолов тілом і душею. Треба було думати, як жити далі.
Він прийшов з хомутом на хутір, узяв стару лопату й рушив до Овечої Балки, до хвойної виспочки, де брали пісок і закопували здохлятину. Там, на узліссі хвойника, викопав яму, потім привів від Ладимира з Висілків його гарного буланого коника з хомутом і посторонками і відтягнув кобилку до виспочки. Степанида туди не пішла — вона не могла на те дивитися — і все думала, як вибутись із тієї халепи. Де взяти коня, щоб зорати той клятий пагорб? Не кидати ж його знов перелогом, з чого ж тоді жити?