— Не туди дивишся, — сказав Корнило. — Ось, у кутку.
Справді, в самому куточку газети не дуже великими літерами значився заголовок: «У Слобідських Висілках потурають класовому ворогові — куркулеві». Степанида уп’ялася очима в дрібненькі літери замітки і, ледь ворушачи губами, почала читати. В замітці писалося, що тоді, як скрізь по країні йде гостра боротьба з куркулем як з класовим ворогом, у Висілках цю боротьбу ігнорують і розкуркулили тільки одного ворога, який мав найману силу, — Івана Гужова. А найману силу мали ще й такі господарі: Багатько Корнило, що два літа наймав Колондьонок Фросину жати збіжжя, Прохориха, яка три роки підряд наймає орати, жати і сіяти, Багатько Ладимир, що наймав молотників. Усе це можуть підтвердити свідки. «Ніякої пощади класовому ворогові!» — таким закликом закінчувалася та замітка. Підпис під нею був загадковий — просто: Сількор.
Степанида одразу зрозуміла, чого похнюпились оці мужчини, надто Корнило, та й голова Лявон. Їй теж стало страшнувато, вона навіть хотіла ще раз перечитати, щоб упевнитись, що все зрозуміла правильно, але Корнило забрав у неї газету.
— Ну, бачила? Це я класовий ворог?
— А я потураю! — уїдливо сказав Лявон.
Степанида присіла на лаву, вона нічого не могла збагнути, хоч написане в газеті було правдою, але ж... До чого вона вела, та правда замітки, про те страшно було подумати.
— І хто б ото був, сволота? — двома пальцями скаліченої руки стукнув по столі Лявон.
— А я вам кажу хто! Його робота! — знервовано сказав Корнило і підвівся від столу. Біля вікна обернувся Гончарик, ставний у своїй червоноармійській формі, поверх котрої висіла при поясі важка кобура з наганом — промовиста відзнака його нової міліцейської служби.
— Поїду до району. Я знайду хто.
— Нічого й шукати, — стояв на своєму Корнило. — Колондьонок це, кажу вам. Можу закластись на що завгодно.
— Може, й Колондьонок, — сказав Лявон. — Він же у нас грамотій. Але не це головне.
— А що ж головне? — розпалявся Корнило. — Наклеп написали — хіба ж це дрібниці?
— В тім то й річ, що не наклеп. Що правда! Бо наймали? Наймали. Значить, наймана сила.
Всі в хаті замовкли, поглядаючи хто куди, — що таке наймана сила і які вона тепер має наслідки, було всім відомо. Степанида теж мовчала, хоч і розуміла, що тепер треба щось робити, комусь скаржитись, чи що. Правда, в глибині душі вона ще не могла повірити в погане, бо ті вказані в замітці люди хоч і наймали на підмогу по господарству, але які ж вони куркулі? Та й не саботажники, бо разом з усіма вступили до колгоспу, а Прохориха просто стара одиначка, що доживала віку в струхлявілій хаті. Чи ж під силу їй самій обробити й засіяти чотири десятини землі? Ото й наймала когось обробити поле з половини чи з третини. То який же вона класовий ворог?
— Але де Потап? — спитав Гончарик.
— Втекло, щеня. Знає, поганець, що тепер йому краще геть з-перед очей, — не вгавав Корнило. Лявон жадібно затягнувся останніми затяжками з недопалка і з серцем жбурнув його на підлогу.
— А я ж йому притулок дав! До сільради впустив... Ну поганець! Постривай тепер у мене!
— А що ти йому зробиш? — спитав Корнило. — Адже ж не виженеш.
— За переслідування сількора кримінальна відповідальність, — нагадав Гончарик.
— За нього відповідальність! А він ніякої відповідальності! Намолов — і хода. А тут суши мізки. Бійся! Думай, що буде. А цим, мабуть, не закінчиться.
— Авжеж, не закінчиться.
— Треба їхати в містечко, — сказав Лявон і підвів змордоване обличчя до Гончарика. — Їдьмо удвох.
— А як ж перепис? — спитала Степанида. — Ще ж той край села залишився. Чи, мо’ іншим разом?
— Ні, — сказав Лявон. — Ви переписуйте. А ми надвечір приїдемо.
— Ну добре.
Поволі, в тяжкій зажурі Корнило походив по хаті, щось, мабуть, прикидаючи і так і сяк. Звісно, йому було тепер не з медом — протягли в газеті, і Степанида пожаліла його, Корнило хотів щось сказати, надів на руки латані, з кожуха, рукавиці, знову зняв їх. Але махнув рукою і взявся за клямку. Степанида теж рушила до дверей.
Так, мовчкома[60], Корнило попереду, а Степанида ззаду, вони пішли вулицею на дальший край Висілків, що розкинувся за пагорбом у низинці. Корнило довго мовчав, широко ступаючи по зашерхлому снігові в чорних валянках. Валянки були ще нові, жорсткі і здавались важкими у незграбних, клеєних з товстої автомобільної гуми галошах. Звичайно, він наймав часом якусь поміч, хоч на землю був і небагатий, проте ощадливий, любив майструвати і мав трохи бджіл. Сусіди казали, що був скупий і не любив позичати не лише односельчанам, а й рідні. Від колгоспу не відмовлявся, вступив разом з усіма. Лявон ще збирався поставити його бригадиром, бо Корнило господарювати вмів і був дбайливим. Та ось цей допис у газеті.