— Мамо, а куди це вони? Я теж хочу на сани...
Лизавета гримнула на доньку раз і вдруге, але дитина не вгавала, і тоді стара Маланка, що стояла поруч із ціпком у руках, мовила з якимось поганим натяком:
— Пожди[62], донечко, підростеш — поїдеш іще...
Василь з Ладимиром прилаштували скриньку на сани, Ладимир став прив’язувати її довгим мотузочком, а Гончарик випростався, і Степанида не впізнала його обличчя — такий стражденний вираз лежав на ньому, зовсім не схожий на той, колишній.
— Прослідкуйте за тим, як складаються, — підкреслюючи інтонацією кожне слово, наказав йому незнайомий у шкірянці, — мабуть, уповноважений з району. — Під вашу особисту, відповідальність.
Він стояв у дворі осторонь інших, засунувши руки до кишень шкірянки, й Василько мовчки кивнув, пішов до хати.
«І треба ж! — розгублено думала Степанида. — Сам. свою наречену... Хоч, либонь, уже не наречена...»
Вона хотіла побачити Анютку, боялась тієї зустрічі й не могла обійтися без неї, бо знала, що їм більше не побачитись. Проте Анюта все не виходила з хати, певно, ще щось збирала, і Степанида наважилась — рушила через подвір’я до сіней. Щойно вона ступила на ґанок, як той, у шкірянці, визвіривсь:
— Ей, куда? Нєльзя!
— Що?
— Нєльзя, сказал!
«Іди собі в трістя та в болото!» — відповіла вона подумки і, спахнувши внутрішньою злістю, рішуче ступила до сіней.
— Ганчарік, вазвраті пастаронніх! — долинуло іззаду.
Гончарик у хаті, однак, не озвався, хоч двері скрізь було розчинено навстіж, і в них стало видно обідрану, немов пограбовану Ладимирову хату: голі стіни, засмічену й затоптану підлогу, безладно розсунуті лави. Посеред порожньої світлиці на голому ослоні, похнюпившись, плакала Анютка, і Гончарик, нерішуче торкаючи її плече, просив захриплим, чужим голосом:
— Ну тихо... Ну тихо... Ну що ж тепер...
Степанида понуро переступила поріг, раптом відчувши, як у ній щось неначе обірвалось, і нова непідвладна їй сила охопила її розбуркані за ті дні почуття.
— Анютко!
Анютка підхопилась на ослоні, а Степанида впала поруч, обняла дівчину й зайшлася коротким, мов зойк, плачем, коли, здається, не витримає, розірветься серце. З довірливою покорою дівчина припала до неї всім своїм тремким тілом, немов до матері, яку колись втратила у дитинстві. Обіймаючи її за плечі, Степанида гладила її вузьку, у плюшевій жакетці спину, сама обливаючись слізьми, не бачачи крізь них нічого довкола. Звідкись до її слуху долинув окрик уповноваженого:
— Таваріщ міліціанєр!
Вона не одразу збагнула, що це звертались до Гончарика, який з винуватою розгубленістю на побілілому обличчі торкнув її за плече:
— Тітко...
Так вона й знала: тут не можна плакати, обійматись із дочкою розкуркуленого, яка тепер із подруги, сусідки немов перемінилася на заразно-хвору — на класового ворога. Мабуть, треба було щось сказати їй, та Степанидине серце повнилось невимовним плачем, мовчазною скрухою за безталанною долею цієї нещасної дівчини.
— Тітко Степанидо! — настійливо повторив поруч Гончарик.
До хати зайшов Ладимир, зняв шапку. Не зважаючи на неї, так само як і на міліціонера та й, здавалося, на дочку, пройшов у куток з відсунутим столом і лавою, зняв зі стіни крайній образ, решту, може, назавжди залишаючи в цій вистудженій порожній хаті. Це був образ святого Миколи-чудотворця — старий, з облущеною позолотою, на почорнілій дошці. Притиснувши образ до грудей, Ладимир укляк з ним на підлозі.
— Мир дому... Землі...
Анютка одірвалась від Степаниди, підхопилася. Степанида сквапно втирала ріжком хустинки мокре від сліз лице. Прощання закінчувалось, треба було йти. Та щойно рушила до дверей, як позаду пролунав дикий скрик Анютки:
— За віщо? Васильку, тітонько, за віщо ж це?!
Степанида, проте, не зупинилась, подумала лишень, що на сьогодні з неї, мабуть, вистачить, і вийшла із сіней. У дворі чекали від’їзду навантажені збіжжям сани, трохи обіч юрмились люди. Ні на кого не глянувши, вона пройшла повз них до хвіртки і наосліп побрела сільською вулицею.