Гнат Дубосій, помалу копаючи, все щось бурмотів сам із собою в ямі поруч, Петрик прислухався: старий ремствував, що пригнали сюди його, стару людину, а молодші зосталися вдома, їх не чіпають. Петрик трохи здивувався з тої балачки, чому в них так.
— Ге, чому? Самогончиком рот залляли цьому злидневі. Самогончик тепер — сила.
Що самогон сила, Петрик уже знав і мовчки погодився із сусідом. Тільки на все треба вміння, не кожен і втне самогону вигнати. Знов-таки причандалів — катма.
— Причандали, хай йому холера, перевелися. Де тепер що візьмеш? Змійовик, приміром, — з потаємним наміром забідкався Петрик і притих, чекаючи на відповідь.
— Хе, причандали! Он у нас Тимко Рукатий. Бувало, до війни за гроші чорта тобі змайструє. Тепер не знаю. Що йому тепер гроші!
— Це той, що хата під берестом? Звідти, скраю? Здається, ще гніздо буслове[66]...
— Є й гніздо. Хата гарна в нього. Під дранкою.
Петрик ще хотів щось уточнити, але згори від дороги їхню розмову вже зачув Колондьонок і вереснув:
— Не балакать! Копай!
— Копаємо, копаємо. Щоб тобі оцю лопату в пельку, — тихо відказав Дубосій, а голосніше улесливо загомонів до поліцая: — Синку, це ж мені по нужді аби... Ну в лісочок, ґа?
— Копай!
— Таж по нужді, синку...
— В ямі.
— Та як же в ямі? Людина ж я. Мені треба...
Але Колондьонок, мов оглухлий, вже закотив очі і, здавалось, нічого довкола не бачив. Тоді старий устромив у жорству лопату й, сильно наморщивши своє заросле лице, поліз по урвиську з ями на той бік, де починався дрібненький молодий сосняк.
— Назад! — заверещав від дороги Колондьонок, але Дубосій вже вилазив з-під урвиська на рівне, під сосонки, і Петрик, дивлячись на нього знизу, бачив лише його голову в чорній волохатій шапці. Раптом ця шапка смішно підскочила вгору, і тієї ж миті з іншого боку луснув гучний гвинтівчаний постріл — широко розставивши довгі ноги, Колондьонок перезаряджав гвинтівку.
— Назад!
Старий Дубосій задки сповз по урвиську, сунучи за собою жорству, і Петрик аж перелякавсь: убив?! Та ні, здається, Гнат живий, тільки побілів, мов полотно, і без шапки. Сповзши донизу, Дубосій не зразу і якось знесилено хитаючись звівся на ноги.
— Копай! Бистро! Шнель! — верещав з дороги поліцай, тримаючи обіруч гвинтівку.
Невидющими, повними сліз очима Гнат обдивився яму, наосліп намацав збоку свою лопату.
— Боже мій, Боже! — тихо шепотіли його губи. — Що ж це? Як же це? Ми ж колись із його батьком товаришували. Разом у війську служили. Батько ж людиною був...
«Ну й змія, ну й гадюка!— думав Петрик, знесилено стромляючи в жорству лопату. — І чому його малим хороба не забрала?.. Скільки гарних людей пропало, а оцей гараздує. Як усе несправедливо на світі Божому...»
Колондьонок не дав їм ні перекурити, ні передихнути бодай на мить, підводи йшли та йшли, і вони копали й кидали, копали й кидали. Вже яма стала глибока, на зріст людини, треба було добряче розмахнутись, аби докинути до воза, а руки вже не слухались. Дубосій копав поруч, без шапки, з голою, наче коліно, нічим не прикритою головою, і в очах у старого було повно сліз, які він крадькома витирав зашкарублою рукою. Здалеку на дорозі стовбичив Колондьонок, видно, йому було холодно, руки він ховав у кишенях, і вітер лускотів полами шинелі об його чоботи, та поліцай ні на крок не відходив од ями.
Якось вони, проте, дотягли до вечора, знемоглись до решти, а скільки возів накидали, то й рахувать перестали. Як стало смеркатися і під ногами у ямі вже треба було придивлятись, куди стромляти лопату, на дорозі з’явився Гуж. Шкірянка його була розстебнута на грудях, обличчя розпарено-зчервоніле, певно, від самогону, не інакше.
— Ґенуґ, ґультяї!— відразу оголосив Гуж. — На сьогодні ґенуґ! А завтра буде приказ. Чи сюди, чи на картоплю. По хатах розійдись!