— Я?!
— Ти, Антосю! Ти ж губиш усе життя їхнє. І себе теж.
— Ні, я не согласний, — надувся Недосєка. — Себе то, може, й гублю, а їх ні-е. Що вони жерли б тепер, аби не я? Я їм борошна два мішки притяг. Чобіт три пари. Пальтечка. Я ж не так, як декотрі: аби напитись. Я за них дбаю. Все-таки шестеро, не жарти. Найстаршому тільки п’ятнадцятий... Вам, тітко, легко казати, а мені... Та ще й брат. Аби хоч не брат.
Степанида більш не говорила нічого, тільки слухала його плутане виправдання й думала, який же він дурний, а може, й підлий. Її співчуття до нього швидко витіснила злість, і вона думала, що таких не навчиш, нічого їм не зрозуміти, бо далі свого корита їм не судилося бачити. Такі від природи сліпі до найменшого проблиску людяності, дбають тільки про себе і виправдовуються іноді дітьми. Боже, що то буде ще з тих їхніх дітей, що вони переймуть від таких ось батечків? Краще б його вже застрелили швидше, менше було б шкоди і більше користі своїм же. Та й дітям його, котрих він так старанно забезпечує борошном і чобітками...
19
Петрик гнав горілку.
Він обрав для цього найбільш підходящий закуток, який можна було знайти в яру, — розлогий мілкуватий ярочок за борсуковою норою, густо порослий молодим ялинником, в якому було затишно і надійно. На невеличкій галявині поміж ялин наладнав нехитре самогонне причандалля: казан з брагою, діжку, налиту холодною, зі струмка, водою; довго корпався, заки прилаштував на місце мідну трубку-змійовик, і нарешті розклав багаттячко. Від ощадливо підпаленого одним сірником лубу[68] легко зайнялися сухі тріски, а з ними і березові полінця, оберемок яких він не полінувався принести з хутора; жадібні язики полум’я почали жваво лизати старий закурений казан. Від сухих дров диму було небагато, і Петрик уперше за ранок задоволено подивився угору, у хмарне вітряне небо над хвойним верховіттям, думаючи, що здалеку його не повинен хтось помітити, хіба наскочить зненацька. Дрова хутко розгорілися, Петрик, стоячи на колінах перед казаном, підсовував головешки, щоб більше гріло знизу. Він і сам грівся, бо хоч і було затишно, однак від землі здіймалась лісова вільга[69], од якої мерзли плечі й руки. А коло вогню було добре. Та й треба було стежити, аби вчасно пригасити вогонь, інакше пригорить брага й зіпсує весь перегін. Петрик, звісно, не вперше в житті брався до такої справи, мав уже якийсь досвід. Але досвід цей припадав на вже колишні, доколгоспні роки. Останнім же часом перед війною самогон гнали рідко, хіба з якоїсь пильної нагоди, бо не було з чого гнати, та й пити небагато було охочих. Але, мабуть, казан грівся на вогнищі в яру повільно — не те що у клуні чи в комірчині, де, звісно ж, було зручніше. Але там хіба тепер виженеш?
Вкотре вже за останні тижні Петрик пошкодував, що в такому невдалому місці поставили колись хутір — так близько від шляху. Мирної пори то воно, може, й нічого, може, й приємніше навіть поблизу битого шляху, недалеко від села і навіть містечка. Щоправда, останніми перед війною роками та приємність урвалася: виселяли хутори, та так наполегливо, що у Висілках одразу простяглася ціла вулиця з хутірських будівель, минулого літа якраз настала черга його Яхимівщини. Вже розібрали і одвезли тік, після сінокосу мали збурити увесь хутір. Та от війна не дала, й тепер можна тільки позаздрити тим, хто опинився у сільському гурті, а не залишився, як він, на відшибі. Хоча й зараз є хутори й села, де, як і колись, живуть мов у Бога за пазухою. От хоча б Загряззя, дарма що не дуже далеко від містечка, та сховалось за болотом і живе спокійно, навіть Гуж з’являється там хіба що раз на тиждень, а німців то й взагалі ще не бачили там. А в його Яхимівщині?.. Німці кілька днів постояли, а сплюндрували, вважай, усе господарство. Але дідько з ним, з господарством, от гірша біда — німенького вбили, цього сумирного пастушка, та й він із жінкою ледве позбулись того наслання. Але то німці, звісно, фашисти, а як жити з отим Гужем, який знає тебе бозна-відколи, бачить тебе наскрізь та ще й має якийсь зуб за минуле? Тільки дарма він чіпляється, Степанида тут ні до чого, вона якраз була проти того розкуркулювання. Та от чіпляється, їздить, виганяє на роботу. І ще, мабуть, чіплятиметься, доки зовсім не заганяє цей мстивий недолюдок, кусючий, мов той пес на прив’язі. Тепер біс його бери, не шкода того хліба й праці — може, самогоном вдасться залити його ненаїдні очі.
Боже, Боже, думав Петрик, дивлячись на мерехтливу метушню вогняних язиків у багатті, що на світі робиться! Яка страшна війна, як невдало почалася, що воно далі буде? Страшний час! Хоч і до війни не бракувало всілякого на селі... Петрик погано тямив у всій скадній механіці боротьби у масштабах країни, але щодо свого села, то тут він знав більше, ніж будь-хто з уповноважених. Уповноваженим, бувало, подобалось, коли на сходах брав слово Антось Недосєка, либонь, думали: який свідомий! Але Петрик знав, що це він виступає так через те, що днями подав заяву про допомогу як багатодітному й малоземельному. От і старається! А коли Борис Багатько проголосував за колгосп, то зовсім не тому, що був йому радий, а щоб дозолити Гужову, з котрим давно полаявся і котрий, як пес палиці, боявся колгоспу. Та й його Степанида, хоча й агітувала за колгосп по цілім селі, якщо розібратись, більше для себе старалася, ну, й за нього, звісно, бо вже стало ясно, що з двох десятин не проживеш, а здоров’я позбудешся напевно. Але ж як воно обернулося: Борис втік у Ленінград до родичів, Гужа розкуркулили й вислали, а тепер за це треба відбуватись, і першому — Петрові Багатькові, жінка якого колись утрапила до того комбіду і посиділа на сході в президії. Коли б тепер оті її посиденьки та не вилізли боком!