Петрик підсунув далі під казан дві головешки й підклав збоку березове полінце, подумав, що, мабуть, уже небавом[70] закапає. Мідна літрова конівка[71] давно вже чекала під кінчиком змійовика, але там було ще сухо, ще жодна крапля не витекла з трубки. Петрик знову глянув угору: в ялиннику край яру метушливо-тривожно крутилася сорока, щось настирливо цокочучи, і Петрик подумав: чи не крадеться хтось яром до нього? А може, сорока цокоче на нього самого? Все ж для певності, аби заспокоїти себе, він встав і вдивився крізь чагарник — поблизу начебто нічого не було видно. Але сорока не змовкала, то підлітала ближче, то обходила гущавину збоку і все наполегливіше тріскотіла свою безугавну тривогу. Тоді він, нагнувшись, продерся крізь ялинник і побачив біля струмка Рудька, знайомого песика пастушка Янки. Осиротівши без господаря, Рудько, мабуть, блукав полем і набрів на вогнище, і тепер, побачивши Петрика, жваво заметляв хвостом, не зводячи радісно-жвавого погляду з людини.
— Ну що? Чого сидиш? Ходи сюди, — тихенько покликав він Рудька, і песик справді охоче прошмигнув попід ялиночками до багаття. Проте близько не підходив, сів оддалік і, навпереміну зиркаючи то на господаря, то на вогнище, чогось чекав.
— Що, їсти хочеш? Але ж нема нічого. Випити буде, а поїсти нічого, — ніби з людиною, охоче заговорив з ним Петрик. Однак, прибившись до знайомого, Рудько, здається, ладен був тим задовольнитись і, поклавши голову на лапи, втомлено поглядав на вогонь.
Але ось, здається, наближалася та найприємніша мить, коли перші краплі з трубочки, урочисто бумкнувши по дну, упали в мідну конівку. Петрик зараз же вигріб з-під казана недогорілі головешки, тепер буде досить вугілля й слабкого вогню, полум’я вже не потрібне. Тим часом краплі з трубки западали частіше, ніби навіть задзюрчало тоненьким, мов ниточка, струмінчиком, посеред димного смороду в ярочку приємно запахло спиртним. Тепер треба було дуже ощадливо поводитись із вогнем, підтримувати його на одному рівні: щоб не вистиг казан, але і щоб не перегрівся, не підгоріла гуща, — що й казати, майстерності треба було не меншої, аніж для гри на скрипці. Петрик аж захвилювався і то присував головешки ближче до казана, то відсував їх зашкарублими пальцями і все зазирав до конівки: чи багато нацяпало? Нарешті там набралося до половини, він узяв конівку і обережно перелив чистеньку, мов сльоза, горілку в стару, з-під лимонаду, пляшку. То був первак, найміцніша порція з усієї вигонки. Йому стало шкода віддавати її в захланну Гужеву пельку, може, сам колись випив би з якоїсь оказії чи притримав для доброго чоловіка. Отак поміркувавши трохи, Петрик закоркував зібганим папірцем пляшку і відійшов до свербиусового куща на краєчку галявини. Там він вигріб у землі чималу ямку і, прилаштувавши туди пляшку, старанно загорнув її прілим листям. Нехай лежить до кращої пори.
Рудько не одривав погляду від його порання біля самогонного причандалля і прохально-зацікавленими очима супроводжував кожен його рух із конівкою: терпляче чекав, мабуть, що господар, нарешті, почастує його чимсь. Та почастувати його Петрик не мав чим, він і сам зголоднів, заки перегнав казан браги — вийшло ще три пляшки, далі вже сочилась руда юшка, на споді, мабуть, лишилася сама гуща. Треба було закінчувати, і Петрик вигріб з-під казана увесь жар, затоптав його капцями в землю, казан відніс із прогалини у той самий кущ свербиусу, де старанно пригорнув листям і зверху кинув ще кілька хвойних лапок. Змійовик, як найкоштовнішу деталь, треба було взяти додому, як і діжку. Три пляшки із ще теплуватим самогоном порозсував по кишенях та за пазуху. Нарешті прикурив наостанку від вуглинки й поволі пішов до стежки.