— Хазяїн, курва тваю мать! Аткривай!..
Петрик зрозумів одразу: це знадвору, кинувсь до сіней, тремтячими руками намацав гак і висмикнув його зі скобеля. Двері, розчахнувшись, мало не збили його з ніг, Петрик відступився, і до сіней увалився хтось величезний, здалося, волохатий; на Петрика війнуло міцним духом горілки, цибулі і ще чимсь — чужим і огидним. Він мовчки стояв за дверима, а вони самі знайшли двері до хати й розчинили їх — у сіни сяйнуло червоним світлом від яскравого полум’я з грубки, яку палила Степанида, і четверо їх із гупанням, хеканням, шурхотом мокрого одягу увалились до хати.
— Хазяїн! — знову ревнув перший голосом, з якого Петрик напружено намагався здогадатися — хто? Та здогадатись ніяк не міг, певно, це були незнайомі.
— Я тут, — сказав він із сіней.
— Свєту, хазяїн! Свєту дай!
— Та де ж тепер світло? Немає світла. Хіба із грубки...
— Давай із грубкі! Лучіну[72] зажгі!
Петрик увійшов до хати, що враз стала маленькою й тісною, і притуливсь біля самого порогу, вже напевно знаючи, що добром для нього цей нічний прихід не скінчиться. Степанида поспіхом прилаштовувала на закапелку довгу скіпку з вогнем на кінчику. Її світло миготливо бігало по чотирьох одороблистих, настовбурчених постатях, що вайлувато ходили по хаті, оглядали стіни, обмацували щось у застіллі. Петрик знову спробував видивитись когось знайомого, але не впізнав нікого. Той передній, що першим увалився в сіни, коли добре розгорілася скіпка, повернув до нього носате, заросле густою щетиною обличчя.
— Хазяїн?
— Таж хазяїн. Звісно...
— Бандіти заходят? Гаварі бистра!
— Які бандити? — не зрозумів Петрик. — Від нас недавно ось німці виїхали, мало не тиждень стояли...
Двоє прибульців присіли на лаву, тримаючи між коліньми гвинтівки, двоє лишилися посеред хати.
— Сало є? — запитав носатий, і не встиг Петрик відповісти, як інший, що стояв попереду, крутонувся до нього боком, підставивши поглядові ліву, з білою пов’язкою, руку. «Ага, значить, поліцаї», — здогадавсь Петрик, який спершу навіть не знав, як з ними поводитися, що казати.
— Та що ти до нього із салом! — якимсь приємно відкритим, щирим голосом дорікнув поліцай носатому і спитав з усмішкою: — Горілка є?
— Звідки?! Нема горілки, — видушив із себе Петрик несподівано захриплим голосом. Гості змовницьки перезирнулися.
— Ета ти брось зажімацца! Такой номер у нас нє прайдьот! — готовий був обуритись носатий. — Стафь бутилку, а патом пасмотрім.
— Таж чесно немає! Що я, брехатиму? — намагаючись якомога щиріше і тому, мабуть, фальшиво сказав Петрик. Прийшлі, либонь, уже вловили цю його ненатуральність у голосі і здивувалися ще більше.
— Ти бачив? — після недовгої запинки сказав поліцай до носатого. — Відмовляється!
— Што, жіть надаєла! А ета ти нюхал?
Перш ніж Петрик щось зрозумів, носатий тицьнув йому під ніс холодне дуло вихопленого з-під поли нагана.
— Самагону! Жіва!
— Але ж я не маю, — нерішуче стояв на своєму Петрик, хоч уже знав, що його слова як до стіни горохом, — їм потрібна була горілка.
— Яка вам тут горілка? — раптом розпалилась Степанида, що досі мовчки тулилась у темряві біля грубки. — Де він вам її візьме?
— Гужеві ж десь узяв, — лагідно сказав поліцай з пов’язкою. — А нам шкодує. Негарно так. Не по-чесному.
— Якому Гужеві? Хто це вам сказав?
— Колондьонок сказав, — уточнив поліцай, і Петрик здогадався: мабуть, то були приїжджі поліцаї з Кринок. Звісно, міст відремонтували, тепер будуть їздити і кринківські, й візниківські, і ще багато хто з далеких і ближчих сіл і всі завертатимуть на Яхимівщину — звісно ж, під рукою, при дорозі. І Петрик аж ужахнувся свого задуму: що ж він наробив із тим самогоном?! Хіба можна напоїти цих собак з усієї округи? Хіба вистачить йому на те часу, хліба, двох його спрацьованих рук?
— Колондьонок тут місяць не з’являвся! — сміливо збрехала далі Степанида, і поліцаї перезирнулись ні в сих ні в тих.
— Як це — не з’являвся?
— А так. Не було його тут. Може, десь в іншому місці взяв.
— Неправду кажеш, — заусміхався поліцай з пов’язкою. — Колондьонок не бреше.
— Ану абискать! — закричав раптом носатий. — Фсьо абискать! Беріте лучіну і фсюду: в сєнях, в загоне!
72
Лучина, скіпка - тонка тріска сухого дерева, яку використовували в давнину для освітлення житла або розтоплення печі.