Зовсім несподівано морський чорт, що не подавав жодних ознак життя, заворушився.
— Погляньте, він ожив, як у нас риба в човні.
— Що ви, хлопці. Риба не може оживати. Просто її оглушив звуковий промінь. А з часом вона очумалась. Те, що риба відійшла якраз у вашому човні, — просто випадковий збіг.
— Слухайте, слухайте! Знову хтось кричить.
Всі ясно почули слабкий далекий крик, що лунав з апарата, протяжний і високий. Здавалося, десь у морі потопає людина. Ось вона, напруживши останні сили, одчайдушно благає про допомогу. В тиші крик звучав особливо безнадійно, викликаючи бажання кинутися на поміч.
— Юрію Васильовичу, ви чуєте?
— Так, чую. Це кричить риба. Деякі риби здатні подавати звуки, дуже схожі на людський крик.
— Виходить, тоді в морі теж риби кричали?
Як і раніше, весь свій вільний час друзі проводили в улюбленій бухті. Спостерігати за морем, коли воно було спокійне, стало значно цікавіше. Адже вони багато чого пізнали нового. І все ж хлопчики з нетерпінням чекали шторму. Примостившись на мокрому від бризок камінні, вони прислухались до грізного завивання вітру, чи не почують, бува, знайомий, сповнений туги, тонкий крик. Однак вони його ніколи більше не чули.
В. Михайлов
ЧЕКАЙТЕ НАС, ХОРО!..
Уеда стрімко й легко розтинала сферу, і я ледве встигав услід за нею. Дрібні сріблясті в’єхо поспішали дати нам дорогу. Зголоднілі, ми ловимо цих смішних, обмежених істот.
Це жорстоко? Ні. Жорстоко було б тоді, коли б в’єхо доводились нам братами по розуму. А вони зовсім дурненькі.
Інша справа там, за кордоном Нерухомого, де мешкають люті хоро. Ті за своїми, незбагненними для нас законами вбивають навіть тоді, коли це не потрібно їм для життя.
І дурненькі в’єхо теж стають здобиччю хоро, переступивши межу нашої сфери. Вони не знають нічого про небезпеку — адже в них нема розуму. У них тільки інстинкт. Старезний, досить надійний, але сліпий інстинкт. Він так часто зраджує їх!
Навіть прудкі кавсари — мешканці Розрідженої Сфери, краю сяючої Селенди, — гинуть від хоро. А втім, кавсари теж нерозумні, як і в’єхо. Мабуть, вони є в’єхо своєї сфери.
Кавсари поїдають собі подібних, вриваються в нашу сферу, переслідують необачних в’єхо. Але кому стають за їжу самі? У Розрідженій Сфері нема розумних істот.
Нам відомо це — адже ми живемо на кордоні трьох світів, таких подібних і таких несхожих! І життя сусідніх світів чималою мірою впливає на наш світ.
Інколи й ми проникаємо до сусідів у Розріджену Сферу. Зрештою, поміж нашими світами нема чіткої межі.
…Уеда влетіла в Розріджену Сферу. її дуже гарне тіло майнуло легкою тінню, на мить затрималося в одній точці, плавно перевернулось і, набираючи швидкості, рвучко повернулось назад.
— Ебро! — вигукнула вона. — Як…
Та я вже не чув. Я линув подібно кавсару у веселому сяйві Селенди далеко за своєю сферою.
То дуже приємно. Спочатку, напружуючи всі сили, переборюєш пружний опір звичайної сфери. І раптом вона зникає. Дивна легкість охоплює тіло, йому тепер ніщо не заважає. Та Розріджена Сфера не втримує нас, і ми повертаємось у свою, за мить — знову в краю сяючої Селенди, і знову недовго…
Мені подобається це. І Уеді. Навіть в’єхо роблять так само. Може, вони просто копіюють нас? Чи залишають сферу в надії сховатись? Тоді це ще один прояв їхньої обмеженості: адже ми знаємо, що за сферою вони будуть недовго, і чекаємо їхнього повернення на кордоні.
Деякий час рухалися мовчки.
— Чудово! — нарешті зітхнула Уеда. — Я так люблю швидкість! А ти?
— Я люблю тебе, — стиха озвався я.
— Нестерпний, — засміялась вона, — і дурненький, як в’єхо.
Довго пестились ми у теплому сяйві Селенди, ласкаво торкаючись одне одного. Раптом Уеда знову рвонулась уперед: дожени!
— Куди ти, Уедо? Стій! — стривожився я. — Туди не можна — там край Нерухомого!
— Прямуймо до Нерухомого, я хочу так!
— Але там хоро, — застеріг я.
— Я бачу тільки маленького хоро, а маленькі не знають зброї.
— Маленькі хоро не бувають самотні. Десь поблизу є великі, а це — небезпечно.
— Я знаю. Та колись же нам треба порозумітись? З усього живого тільки ми та хоро маємо розум. Прийде час — і ми станемо братами.
— Це буде не скоро, Уедо. Що з того, що хоро мають розум? Хіба можна вважати їх за братів, коли вони забирають життя не тільки в нас, а навіть у собі подібних? Вони ще не позбавились законів інстинкту, законів дикунів. Однак ти маєш рацію: колись ми станемо братами!
— І чого їм жити так? Вони можуть багато! Що заважає їм стати братами?
— Зброя, Уедо, зброя. Несучи смерть усьому живому, вони вважають себе найдостойнішими життя.
— Вбивати подібних собі — і бути найдостойнішим! Яке безглуздя!
— Так гадають вони.
Далі ми просувалися мовчки й повільно до самісінької грані Нерухомого та Сфери, де стояв маленький хоро.
Які ще недосконалі ці хоро! Вони не можуть швидко рухатись. Дивно хитаючись, викидають уперед кінцівки свого тіла і пересуваються на таку малу відстань, що можна вмерти від нудьги, спостерігаючи за їхніми рухами. Навіть найповільніші з в’єхо в порівнянні з ними — кавсари. Інколи хоро приходять і до нас. Тоді вони ще незграбніші.
— Дивись, дивись! — скрикнула раптом Уеда. — Хоро помітив нас! Він радий: бачиш, як вимахує своїми кінцівками!
— Так. Маленькими вони ще тягнуться до розуму, але потім.
— Хоро, хоро, йди до нас, — гукнула Уеда. — Я навчу тебе пересуватися швидко, як ми!
І хоро повільно рушив до нас! Ще мить — і його кінцівки торкнулись Уеди.
— Дивись, Ебро, — вела далі Уеда. — Він довірливий, ласкавий, і в його очах немає погрози. Незабаром усі хоро будуть дивитись очима розуму, а не смерті, — я вірю в це.
— Я теж, Уедо. Але не заводьмо його далеко від Нерухомого — він злякається.
— Яка нісенітниця: хіба ми несли коли-небудь погрозу хоро?
— Хтозна… Хоро живуть і мислять інакше, ніж ми. Не будемо їм довірятися, поки вони не досягли законів розуму.
Ми пустували втрьох. Пустували безтурботно, радісно, немов наші мрії здійснились і ми вже були братами…
Різкий звук хльоснув мене, як удар, — крик великого хоро.
— Уедо, небезпека! — несамовито закричав я. — Облиш маля — великі хоро сунуть до нас!
Та Уеда не слухала мене:
— Нам не треба робити цього, Ебро. Ле-тімо назустріч! Швидше до Нерухомого!
— Там смерть!
— Нерозумний: хоро не завдадуть нам шкоди. Вони повинні зрозуміти, що ми не бажаємо їм поганого, — адже ми йдемо до них!
Знову пролунав крик великого хоро, а потім… Потім вдарив грім, і Уеда, моя Уеда, забилася в агонії, спливаючи кров’ю…
— Вони не зрозуміли нас, Ебро. Ти мав рацію. Вони ще дурні… Як в’єхо…
Можливо, Уеда змогла б урятуватись, якби не переляканий малюк, наш майбутній брат по розуму, що тримався за неї. І вона, втрачаючи останні сили, прямувала туди, до Нерухомого, назустріч своїй загибелі…
…Я поринав усе глибше й глибше у Сферу. Туга та жаль важкими обіймами душили мене. А у вухах все ще бринів крик хоро, за яким стояла смерть: “Люди, на допомогу! На мого сина напали дельфіни! Бідний Джон! Мерщій рушницю!”
Колись я збагну, що то значить!
А. Дмитрук
ЩОДЕННИК СТІВЕНА ШЕЙКЕРА
21 травня 196… року. Що за лихо впало на мою голову? Все життя побоювався тяжких хвороб, операцій — і ось маєш!
На тридцять шостому році життя!.. Ні, я ще не втратив волю. Я опишу все підряд.
Сьогодні день народження моєї Шелл. Цікаво, чи не тому шеф послав саме мене приймати коштовний вантаж? Поїзд прибув о сьомій: я ледве встиг забігти додому й поїсти. Дружина випрасувала мою парадну форму, і я помчав на вокзал, немов призовий рисак. До Шелл подзвонив із автомата. Вона дуже засмутилася. Збираються гості, буде навіть мій небіж Говард. (Невже я ревную до нього? Раніше він не викликав у мене ніяких почуттів, окрім доброзичливості. Хоча — яке це має нині значення…)