— Не турбуйтеся, — зніяковіло сказала Ася, сідаючи на диван. — Посидьте з нами.
— Ви краще тут сядьте, у крісло, на дивані вам незручно, низько. Диван якраз перед війною купували, — Марія Євдокимівна пересадила Асю у крісло, в якому колись любив сидіти Василь Прокопович.
— За ваше здоров'я, Маріє Євдокимівно, — підняв чарку Юра. — Бажаємо вам сил… ну, всього доброго, одне слово.
— Дякую вам, що зайшли, я завжди рада гостям. Колись у нас було весело.
— Дід Асин про вас і про вашого чоловіка розповідав, — сказав Юра. — Прізвище діда Савицький.
— Савицький? Так це ваш дід? Як же, знаю. Їх разом з Василем Прокоповичем мобілізували в будівельний батальйон. Під Полтавою дуже бомбили. Потім відпустили по домах, але чоловік не повернувся.
— Ми з Асею бачили, як ви пораєтесь тут, і, знаєте, позаздрили вам. Вашій енергії, вашому сміху. Якби ж то нам так у вашому віці. Тому що ми часом себе старими почуваємо.
Юра зняв окуляри, знову почав протирати їх, обличчя в нього стало беззахисно-розгублене, як у дуже короткозорих людей, і раптом Марії Євдокимівні здалося, що Юра схожий на Вілю: такий самий кволий, чорнявий і волосся їжачком.
— Юрчику, ви холодець спробуйте, — сказала вона. — Їжте, їжте, я ще покладу. Пробіглися по морозу, голодні. Хрін беріть, гірчицю. Рибу спробуйте. Наливайте, Юрчику. І я з вами вип'ю. Такий день… Мій Василь Прокопович любив випити, поїсти. В суботу, двадцять першого, він добряче випив, а в неділю — війна. Проспав він початок війни. Прокинувся, я його ну лаяти: тут німці Київ бомблять, а ти спиш… Лаяла його, лаяла, а він так сумно сказав: «Марусю, Марусю, нащо ти мене лаєш? Я піду на війну й не повернуся, я знаю». І правда. Пішов і не повернувся. Мені ваш дід, Савицький, розповідав, що пропонував чоловікові разом повертатися до Києва — вони були вже старі, нестроєві. А той ні в яку. Залишився… Я й досі думаю, може, не треба було мені його лаяти? Може, він би повернувся, якби я не лаяла його? Та що я все сумне, — махнула рукою Марія Євдокимівна. — Давайте краще вип'ємо за здоров'я вашого Толика, щоб швидше одужав… і за вас, Асю, за дитину вашу майбутню… Вони такі кумедні, малюки… Коли Віля народився, такий крикун був, просто жах… Василь Прокопович, щоб поспати, вату у вуха закладав…
Марія Євдокимівна засміялась щасливо, цокаючись з гостями.
Юра з Асею, посидівши з півгодини, встали — завтра Юра мусив їхати надовго, треба було йому ще скласти речі. Марія Євдокимівна дала їм пакет з апельсинами — хоч як вони відмовлялися, вона наполягла на своєму, — адже це для Толика, а дітям завжди після операції хочеться з'їсти щось смачне.
Вночі довго не спала — вперше в житті її бентежив гуркіт поїздів, до того ж у кімнаті щось дрібно й настирливо дзвеніло; довелося підвестися й запалити світло. Червона чарка її чоловіка була притулена до карафки з майже недоторканою лимонною настійкою, й від того виходив такий звук. Вона відставила чарку вбік, подзвін урвався, проте сон все'дно не йшов. Марія Євдокимівна думала про все упереміж — і про мертвих, і про живих — спочатку про сина Вілю, який помер у сорок четвертому від крупозного запалення легенів у госпіталі на Печерську. Вілю запам'ятала в червоноармійській шинелі й обмотках на тонких дитячих ногах: він застудився, супроводжуючи в лютому воїнський ешелон з зенітними гарматами, — їхав на платформі, в заметіль, і заледенів увесь — так уже й не відігрівся ніколи. Потім її думки непомітно перейшли на Валика — крізь біль і образу якесь інше почуття пробилося в її серце: вона раптом виразно пригадала, як одного разу зазвичай хвалькувата Женя не витримала, розплакалася й розповіла по великому секрету, що у Валика життя з Наталією, Наткою, не склалося, що Натка ніяка не красуня, а фарбована видра, яка уявила себе великою цяцею, всесвітньою красунею, а насправді — нехлюйка, ледащо й хазяйка нікудишня, й за новою модою обідів вона майже не готує, від чого страждають і дитина, і Валик; можливо, саме через неї Валик став багато пити, додому приходить пізно, все на роботі пропадає, у заводській їдальні доводиться йому харчуватись. А хлопчик їхній, Алик, гарний, дуже схожий, на батька, тільки худий і хворобливий. Марії Євдокимівні соромно стало, що в такий день вона погано обійшлася з Валиком — все ж таки родич він їй — ну, господь із ним, з Валиком, але дитина його, дитина чим завинила? І Марія Євдокимівна зрозуміла, що вранці подзвонить до Валика, а там видно буде. Але потім спала їй інша думка: Ася ось-ось народить, а Юри не буде — важко доведеться Асі з двома дітьми. «Ось кому потрібна буде допомога», — подумала Марія Євдокимівна, засинаючи.