А Льоня після тої історії написав вірш: «Дарвін не правий, абсолютно не правий Дарвін! Ось подивіться: гарний стрункий хлопець. Густі брови над блакитними очима. Він зовсім не схожий на мавпу. Тендітна дівчина шепоче йому: на добраніч. Хіба схожа вона на динозавра? Знаю, що багато людей не погодяться зі мною. Скажуть: а чому ж сусід наш свиня свинею?»
У Києві весна. Тепло, йде дощ. Вдень ми гуляли з Льонею по Червоноармійській вулиці, потім довго сиділи на лаві у сквері неподалік од костьолу. Ми говорили з ним на будь-які теми, про все, тільки не про хворобу. Потім знову блукали по київських вулицях, озиралися на гарних дівчат, зітхаючи й заздрячи комусь, у кого все попереду: й кохання, й розлуки. Ніхто не звертав на нас уваги, нікому, напевно, і в голову б не могла спасти така божевільна думка, що цей двадцятирічний бородатий хлопець, трохи розповнілий як на свої роки (бо Льоня саме тоді скінчив приймати курс гормонотерапії), вирушив у прощальну подорож по місту. Теплий весняний дощ лагідною сіткою оповив Байкову гору; ця гора ще була далеко від нас, ми не думали про неї, не хотіли думати, її відділяла від нас залізниця, Либідь, гуркіт вантажних автомобілів на вулиці Горького, наша молодість, весняні обличчя незнайомих дівчат і ще щось щемливо сумне, та невисловлено хистка надія, яка супроводжує людину до останнього подиху. На хвилину визирнуло сонне, стало парко, й над вулицями затремтів блакитний смог: гаряче повітря, водяна пара й вичадини від автомобілів змішалися в легку імлу і здалося, що ми дивимось на вулицю крізь скельця димчастих окулярів. Потім дощова сітка пересунулася з Байкової гори. Ми кружляли по місту, міркуючи про картини Никифора і вірші Драча, й то була найсмутніша в світі прогулянка, тому що я прощався з Льонею назавжди.
Ввечері дощ не вщух, а навпаки, веселим гомоном заполонив провалля між будинками. Дощ був рясний і старанний, наче на кіностудії, під час зйомок епізоду з дощем. Я проходив повз кімнату Славка й почув ного голос Славко стояв біля відчиненого вікна й голосно говорив, хоч у кімнаті він був сам. Я прислухався, вражений.
— Карлсоне, — сказав Славко. — Карлсоне, прийди до мене й принеси ліки, щоб Льоня одужав. Щоб ніхто ніколи не вмирав. Чуєш, Карлсоне?
Славко розмовляв із Карлсоном, який живе на даху.