…Пролетіли роки, — багато років, десять чи більше, — від того дня, як ми ховали Льоню, і я прийшов на стадіон, той самий, де колись відбувалося свято духових оркестрів. Тільки того дня не було ніяких оркестрів, тому що це сталося в лютому, й жовті та оранжеві пелюстки секторів стадіону тонко промалював сніг, і стадіон був схожий на гігантську чайну троянду, яку дарують коханим узимку. Таким, принаймні, здавався стадіон екіпажам літаючих тарілок, які вивчають згори Землю. Чорні табло мертві й перетворені на гуртожитки для вороння; замість світлових електричних знаків звідти вилітали чорні птахи. По засніженому полю, по якому колись бігали Блохін, Беккенбауер та Кемпес, неквапно повзла від воріт до воріт чиясь темно-коричнева такса, полишаючи по собі слід свого задоволеного життям черева — наче м'яч прокотився.
У цьому стадіонному безгомінні, схожому на тишу глибокого яру, я думав про жорстокий і невгамовний рух часу, про те, скільки змін сталося в Києві, скільки нових подій відбулося в світі, скільки нових матчів зіграно на стадіоні, куди любив ходити Льоня, скільки друзів померло, як змінилися моди, смаки й уподобання. О, цей невблаганний закон всезміни, закон швидкоплинної ріки Часу: те, що вчора здавалося нам таким суперсучасним і таким ультравічним, немов ансамбль «Бітлз», сьогодні розсипається в прах, відходить у забуття або раптово старіє на наших очах, стає жалюгідним і склеротичним, починає смішити чи дратувати нас.
Але в цьому безжальному плині часу, в стрімкій метушні облич і подій (роки схожі на платформи метро з людьми, що там залишились, а ми все їдемо далі й далі — до нашої зупинки), у нескінченному потоці інформації (авжеж, в епоху НТР вже незручно казати: потоці вражень; тепер усе стало інформацією, навіть поцілунок: дотиково-еротична інформація, як писав один «вчений»), раптом, зупинившись на мить, знаходимо речі незмінні, вічні й несуєтні, що не піддаються натиску часу, наче київські гори, якими їх можна побачити з боку Дніпра у лютому: позбавлені декоративної листви, й тому сумно-беззахисні, сірі, заштриховані стовбурами дерев, немовби суворо й детально промальовані нашими далекими попередниками — граверами-монахами з Печерської лаври. Згадуються мощі в печері: всохла, темно-пергаментна, з тонкими пальцями кисть того, хто дев'ять віків тому жив у цьому місті, ходив по цих горах, дивився на цю замерзлу ріку й людей, що ловили рибу в ополонках і писав літопис землі цієї та її народу. Що залишилося від того часу, від тих вологих київських вітрів, від тих людей, які раділи й страждали тут, на цьому перехресті часів та народів? Слово.
Слово, що не піддається безжальним законам Часу.
Лютневий день вичервонює щоки малюкам, що з дідами прийшли на стадіон, а я згадую команду «All stars»: її гравці стали дорослими, багато з них уже старші за Льоню, свого капітана. Максим і Славко навчаються в медичному інституті: можливо, вони винайдуть ліки проти лейкозу? Наш маленький нападаючий Бонді Радо став гравцем збірної Угорщини з водного поло, а Юрек Голембієвський працює автомобільним механіком, він часто уявляє одеське узбережжя, що влітку перетворюється на велетенський пляж, спеку й куряву на футбольному майданчику.
Сьогодні з особливою гостротою згадую наше маленьке футбольне побратимство, бо в моїй сумці поруч з вірусологічними статтями, монографією з проблеми лейкозів та «Сценами подружнього життя» Бергмана лежить невеличка новенька книжка в чорній палітурці: «Последняя песня — Остання пісня». Його пісня. Його слово.
Тут, на стадіоні, я дістаю книжку, відкриваю її, читаю вірші, написані ним у відділенні професора Яницького:
І я подумав, що десь далеко наді мною, у стратосферних глибинах лютневого неба сьогодні, мабуть, зустрілися поети всіх часів та народів — від Гомера до Пушкіна, від Навої до Шевченка, — ті, хто пішов з цього світу, полишивши в ньому своє безсмертне Слово. Вони сидять на всесвітньому стадіоні неба, гомонять про свої справи, радості й печалі; може, й по чарці випивають, як це вміли робити в житті, може, й пісню вже заспівали… А десь серед того гурту — і Льоня.