— Це мій чоловік, — пальцем показала вона на військового. — А це я з сином. Чи можна зробити так, щоб ми були разом? На одному портреті?
— Можна, — втомлено сказала приймальниця. — У нас усе можна.
На тому місці, де була фотографія дівчини, заради якої він прийшов сюди, лежала заяложена книжка-прейскурант. Приймальниця взяла її, й, послинивши вказівний палець, почала перегортати сторінки.
Він побачив, що фотографії дівчини немає.
Замість неї під скло поклали портрет хлопчика-товстуна в костюмі зайця — довгі вуха стирчали, як лопасті пропелера на старовинному літакові. Що ж це таке? Де ж вона? А може, її взагалі не було? Може, цієї дівчини зовсім немає на світі? Не хвилюйся, не поспішай, сказав він самому собі. Уважно подивись на стіл, може, фотографію кудись пересунули? Але темноокої дівчини ніде не було. Чому я не поговорив з фотографом, не попросив його відшукати квитанцію, глянути хоча б прізвище дівчини. Я зробив би це, коли б не самоскид.
Відчай охопив його, наче втратив він найближчого друга, того, без якого він жити не зможе, не стало чим дихати в цьому жалюгідному ательє, і безглуздий регіт двох божевільних принцес розлютив його, й він, розштовхуючи людей, вийшов з черги. Біля виходу стояв величезний блискучий апарат для сушки фотознімків, схожий на коток, яким прасують асфальт. Він з огидою подивився на своє карикатурне сплющене зображення — коротконога й кривобока істота, здатна лише викликати жаль. Подумав, як швидко б впорався з цією потворою, з'явися така на екрані телевізора. Згадав звичний і зрозумілий заводський світ: сотні телевізійних апаратів на стелажах, телевізійні стіни й телевізійні вузькі коридори відділу технічного контролю, цілодобове примарне світіння телеекранів, підпорядковане логічним і ясним законам електроніки. Звук вимкнуто, диктори ворушать губами, наче риби в акваріумі. За кілька років праці на заводі він майже безпомилково навчився розуміти, про що мовлять диктори й оглядачі телебачення, наче пройшов курс школи для глухонімих, а дивлячись на обличчя співака, міг сказати, який у нього голос: здебільшого це був бадьорий баритон, що виконував радісні пісні про тайгові далі, та мрії, які збулися.
Завтра, вирішив він. Завтра будь-що поїду на завод, інакше я збожеволію від неробства, нудьги, самотності. От здивуються хлопці.
Двір нарешті помітив його появу, його воскресіння з мертвих.
— Господи! — сплеснула руками Юля. — Нещастя яке! Як з хреста знятий. Як почуваєшся?
— Добре, — сказав він, шукаючи поглядом Юрка з метеликом. — Уже все гаразд.
— А того ірода знайшли, що збив тебе?
— Шукають.
Троян мастив днище машини чимось чорним, схожим на смолу.
— Відремонтували, — скоріше не спитав, а ствердив він. — Слухай, скільки тобі років? Двадцять шість? І довго ще будеш у коротеньких штанцях ходити? Клепка в тебе є? — Троян постукав себе пальцем по чолу, залишивши чорний слід саме на тому місці, де індійські жінки малюють червону плямку. — Ти б хоч батьків пожалів, як себе не жалієш. Скільки я тобі казав — кинь цей клятий велосипед, не доведе він тебе до добра. Кинь завод, на якого біса він тобі здався. Десять кілометрів їздити щодня — це тобі жарт? Йди до нас у майстерню, руки в тебе золоті, матимеш два куски плюс навар щодня. Купи машину, к приміру, старого «Запорожця», все ж таки четверо коліс, а не це лихо… Час тобі, хлопче, одружитися, дітей завести. Коли це горе тебе не навчить, то…
Він вимкнув Троянові звук, як робив це з телевізорами. Чорна смола важкими цівками збігала на асфальт, де утворювалися блискучі, як нафта, калюжки. Йому схотілося сісти на лавочці, що стояла на осонні, й трохи поспати, щоб сонце гріло обличчя й шелестіло вгорі листя. Намагаючись не піддатися спокусі, пішов у верхній двір. Біля трансформаторної будки стояли сараї. Відімкнув іржавий замок і перше, що побачив, — маленьку рожеву картоплину, яка лежала біля самих дверей, там, де кінчалася смуга затінку и починалося світло й тепло. Від молодої картоплини вглиб сарая тяглася бліда парость. Забувши про біль, він нахилився над картоплиною, обережно торкнувся її нагрітого тільця, потім легенько пройшовся пальцями по парості, наче зв'язківець по дроту. Холоднувата, ламка парость виявилася довгою — майже два метри; парость вела в темряву й вогкість. Тільки в дальньому кутку сарая намацав він щось трухле і слизьке, те, з чого народжувалася парость. Звідси починався її впертий рух до світла. Це була напівзгнила, стара, торішня картоплина, яка випадково закотилася під дошки.