Проте дядько Ейнар не загаявся. Він приніс чималий пакунок шоколадних цукерків і кинув його Єві-Лотті.
— Може, циркова зірка хоче підживитися?
Єва-Лотта завзято боролася сама з собою. Щоправда, вона любила шоколадні цукерки, але ж солідарність із Тусе вимагала кинути пакуночок назад і спокійно сказати: «Дякую, не хочу!» Єва-Лотта зважила в руці пакунок. Ні, не легко було виявляти гордощі. А що, як узяти один цукерок, а решту вернути? А тоді дати Тусе цілу салаку? Ні, мабуть, негарно.
Та Єва-Лотта так довго вагалася, що пропустила нагоду зробити широкий жест. Дядько Ейнар став на руки, а віддати пакунок із цукерками людині, що стоїть на руках, не так і легко. Тож Єва-Лотта залишила пакунок у себе, хоч добре розуміла, що це означає замирення. Вона пообіцяла собі дати Тусе дві салаки й надалі ставитись до дядька Ейнара чемно, але холодно.
— Хіба в мене погано виходить? — спитав дядько Ейнар, знову ставши на ноги. — Не знайдеться місця й для мене в цирку «Калотан», ні?
— Ні, дорослих ми не беремо, — заявив директор Андерс.
— Ніхто мені не співчуває, — зітхнув дядько Ейнар. — Що ти скажеш, Калле, хіба ж не жорстоко зі мною поводяться, га?
Та Калле не чув його слів. Він заворожено дивився на якусь річ, що випала дядькові Ейнарові з кишені, як той ходив на руках. Відмикачка! Он вона лежить у траві… Треба тільки нахилитися… Однак він стримався.
— Жорстоко? Чого? — мовив Калле й наступив ногою на відмикачку.
— Отже, не хочете, щоб я грався з вами, — поскаржився дядько Ейнар.
— Знову своєї, — мовила Єва-Лотта.
Калле радів, що на нього ніхто не дивився. Він відчував під босою ногою відмикачку. Тепер лишилося тільки підняти її і сказати дядькові Ейнарові:
— Нате, ось ви загубили!
Але на таке він не здобувся. Натомість непомітно сховав відмикачку до своєї кишені.
— На свої місця! — вигукнув директор цирку, і Калле стрибнув на дошку гойдалки.
Тяжке життя в циркового артиста! Проби й знову проби! Немилосердно пече липневе сонце, і піт дзюрком тече з «Трьох відчайдушних» — найкращої скандинавської акробатичної трупи. Саме так Єва-Лотта назвала її в афішах, що були розклеєні на всіх сусідніх будинках.
— Чи не хочуть троє відчайдушних по булочці? У вікні пекарні з'явилося добродушне обличчя пекаря Лісандера. Він тримав деко зі свіжими булочками.
— Дякуємо, — мовили циркові артисти. — Може, потім? Голодні собаки краще гавкають.
— Я ще зроду не була така стомлена! — мовила Єва-Лотта.
Пакунок від цукерків давно вже був порожній, та й шлунок теж. І не диво, після стількох вправ!
— Авжеж, не завадило б трохи відпочити, — мовив Калле й витер з чола піт.
— Навіщо ж ви тоді вибрали мене директором, коли самі порядкуєте? — розсердився Андерс. — Нічого собі «відчайдушні»! Треба було написати в афішах — «ненажери».
— Голод не свій брат, — мовила Єва-Лотта й побігла до кухні по сік.
А коли пекар подав крізь вікно цілий пакунок свіжих булочок, то директор цирку тільки безнадійно зітхнув, хоч у душі й сам був радий. Він наминав дужче за інших. Дома в нього рідко бували булочки — надто багато випадало на них ротів. Щоправда, тато не раз казав: «Ось я вас зараз пригощу». Але пригощав не булочками, а різками. А що Андерс уже досхочу наївся тих ласощів, то й намагався якнайменше бувати вдома. Йому більше подобалося в Калле і в Єви-Лотти.
— Гарного ти маєш тата, — мовив Андерс, смачно кусаючи булочку.
— Найкращого з усіх, — погодилась Єва-Лотта. — А який він веселий! І страх любить, щоб усюди був лад. Мама каже, що вже стомилася від нього. Тато не зносить філіжанок з відбитими вушками. Каже, що мама, я і Фріда тільки те й робимо, що товчемо від них вушка. Вчора він пішов і купив два десятки нових філіжанок, а як приніс їх додому, то взяв молоток і рівненько повідбивав усі вушка. «Це, щоб ви не мали з ними клопоту», — каже. Мама так сміялася, що їй аж живіт заболів. — Єва-Лотта сягнула ще по одну булочку. — Але дядька Ейнара тато не любить, — додала вона.
— Може, він і йому вушка повідбиває? — зрадів Андерс.
— Хтозна. Тато каже, що, звісно, поважає родичів, та коли мамині кузени, тітки, дядьки або ще якісь там свояки товчуться в нас, то він волів би опинитися десь у самітній камері якнайдалі звідси.
— Мені здається, що дядькові Ейнарові більше пасувала б камера, — швидко мовив Калле.
— Аякже, — зауважив Андерс, — ти, звісно, ви-нюшив, що дядько Ейнар півсвіту вирізав, га?
— Глузуй чи не глузуй, а вже що я знаю, те знаю!
Андерс і Єва-Лотта зареготали.
«А що, власне, я знаю? — міркував Калле згодом, коли скінчилося тренування. — Знаю тільки те, що нічогісінько не знаю».