— Бо я тебе дуже, дуже люблю!
І Ніке плаче. Він не плакав відтоді, як був дитиною. А тепер плаче. Тому що він дуже стомлений і тому, що це вперше хтось каже йому такі слова.
— Невже, — схлипує Ніке, — невже ти любиш кіднапера?
— Люблю, я думаю, що кіднапери добрі, — запевняє його Расмус.
Ніке збирається на силі й мовить:
— Расмусе, тепер ти повинен зробити так, як я скажу. Ти повинен піти до Калле, Андерса і Єви-Лотти. Ти повинен стати Білою Трояндою. Ти ж хочеш цього?
— Хочу, тільки…
— От бачиш! То поспішай! Я думаю, що вони чекають на тебе.
— А як же ти, Ніке?
— Я лежатиму тут, на мохові, і мені буде добре. Лежатиму, відпочиватиму і слухатиму, як щебечуть пташки.
— Але ж… — починає Расмус. І раптом чує далеко чийсь голос. Хтось гукає його на ім'я. — Це тато, — радісно каже він.
І Ніке знов плаче, але тепер нечутно, уткнувши голову в мох. Іноді Бог буває милосердний до старих грішників — тепер йому вже можна не турбуватися за Расмуса. Ніке плаче із вдячності… і тому, що йому важко прощатися з маленьким хлопчиком у брудному комбінезончику, який стоїть коло нього й вагається, чи йому йти до тата, чи залишатися з Ніке.
— Іди і скажи татові, що в лісі лежить нікчемний старий кіднапер, — мовить Ніке.
Тоді Расмус знов обіймає його за шию і, хлипаючи, каже:
— Ти зовсім не нікчемний старий кіднапер, Ніке!
Ніке насилу підіймає руку і гладить Расмуса по щоці.
— Прощай, Расмусе, — шепоче він. — Іди і стань Білою Трояндою. Найкращою з усіх Білою Трояндою…
Расмус знов чує, що його гукають. Він, і далі схлипуючи, підводиться, нерішуче стоїть і дивиться на Ніке. Потім рушає в той бік, де чути голос, обертається кілька разів і махає рукою. Ніке не має сили помахати йому рукою у відповідь, але проводжає маленьку дитячу постать поглядом простодушних синіх очей, повних сліз.
Ось Расмуса вже не видно. Ніке заплющує очі. Тепер він задоволений… і втомлений. Тепер добре буде заснути.
— Вальтер Сіґфрід Станіслаус Петерс, — сказав комісар поліції державної безпеки, — все збігається. Нарешті! Вам не здається самому, що вас уже пора спіймати?
Інженер Петерс пропустив його запитання повз вуха.
— Дайте мені сигарету, — нетерпляче мовив він. Поліцай Б'єрк підійшов до нього й засунув йому між губи сигарету «Робін Гуд».
Петерс сидів на камені біля пристані. Він був у наручниках. Біля нього стояли решта: Блюм, Сванберґ і чужоземний пілот.
— Мабуть, ви знаєте, що ми вже давно полюємо на вас, — повів далі комісар. — Ми запеленгували ваш радіопередавач два місяці тому, але ви зникли саме тоді, як ми мали спіймати вас. Ви що, втомилися шпигувати й перекинулись на викрадання людей?
— А хіба не однаково, — з відвертим цинізмом відповів Петерс.
— Може, й так, — сказав комісар. — Та в кожному разі вам уже не світить ні те, ні те.
— Так, тепер уже більшість тих справ, які я залагоджував, мені не світять, — гірко погодився Петерс і кілька разів глибоко затягнувся сигаретою. А тоді мовив: — Я б хотів про одне спитати вас. Як ви довідалися, що я на острові Кальвен?
— А ми не знали про це, поки не прибули сюди, — відповів комісар. — А прибули ми сюди завдяки тому, що один старий шкільний учитель у Лільчепінґу вчора ввечері випадково спіймав на коротких хвилях повідомлення від нашого приятеля Калле Блюмквіста.
Петерс глянув на Калле.
— Я так і думав, — сказав він. — Що б мені було прийти на дві хвилини раніше й порішити його! Прокляті дітлахи! Це вони в усьому винні від самого початку. Мені легше було б боротися з цілою шведською поліцією державної безпеки, ніж із ними трьома.
Комісар підійшов до трьох Білих Троянд, що сиділи на пристані.
— Поліція державної безпеки рада, що має таких чудових помічників.
Усі троє скромно опустили очі. А Калле подумав, що, властиво, вони допомагали не поліції державної безпеки, а тільки Расмусові.
Петерс затоптав каблуком недопалок і стиха вилаявся.
— Чого ми чекаємо, — сердито сказав він. — їдьмо!
Зелений острівець серед сотень інших у синьому літньому морі. Сонце освітлює маленькі будиночки, довгу пристань і всі човни, що там припнуті й гойдаються на хвилях. Високо над верхів'ями ялин літають білокрилі чайки. Час від часу котрась із них блискавично пірнає у воду й шугає вгору із верховодкою у дзьобі. Маленька плиска й далі щось шукає у вересі, а червоні мурашки й далі лазять по тому камені, біля якого діти ховалися. І, мабуть, так буде сьогодні, і завтра, і всі подальші дні, поки скінчиться літо. Але ніхто не знатиме про це, бо нікого тут не буде. Скоро, дуже скоро вони покинуть цей острівець, він зникне в них з-перед очей, і вони ніколи більше не побачать його.