— Шляхетний чоловік і відважний воїн буде посвячений у лицарі Білої Троянди. Витязь, саме ім'я якого навіває страх далеко навкруги. Расмусе Расмуссоне, вийди наперед!
Витязь, саме ім'я якого навіває страх, вийшов наперед. Він, правда, був малий і наче не навівав страху, але на чолі в нього світився шляхетний запал, як і в кожного лицаря Білої Троянди. Він звернув погляд на свого ватажка. Його сині очі сяяли, і те сяйво свідчило, що тепер здійснюється його заповітна мрія. Нарешті він стане лицарем Білої Троянди, нарешті!
— Расмусе Расмуссоне, підійми праву руку і склади священну присягу. Ти маєш присягнути, що будеш вірний Білій Троянді тепер і на віки вічні, що не зраджуватимеш її таємниць і перемагатимеш Червоних Троянд скрізь, куди тільки вони поткнуть свого носа.
— Я спробую, — сказав Расмус Расмуссон. Він підняв руку й почав проказувати: — Я присягаюся бути Білою Трояндою тепер і на віки вічні і зраджувати всі таємниці, які винюхаю, — пхе, ляпало, — присягаюся на цьому!
— Зраджувати всі таємниці він справді мастак, — шепнув Калле Єві-Лотті. — Я зроду не бачив дитини, що балакала б стільки зайвого, як він.
— Так, — погодилась Єва-Лотта. — Але однаково він гарний.
Расмус очікувально дивився на ватажка, — що буде далі?
— Ох, та ти ж дурницю сказав, — мовив Андерс. — Та, зрештою, байдуже. Расмусе Расмуссоне, стань навколішки.
І Расмус став навколішки на вичовгану підлогу горища. Він був такий радий, що йому хотілося навіть погладити дошки підлоги — адже відтепер тут буде і його штаб!
Ватажок зняв зі стіни меча.
— Расмусе Расмуссоне, — мовив він, — оскільки ти склав священну присягу бути вірним Білій Троянді, я посвячую тебе у лицарі Білої Троянди.
Він ударив Расмуса мечем по плечі, і той, сяючи з радощів, підвівся з підлоги.
— Тепер я справді Біла Троянда? — спитав він.
— Біліша за багатьох інших, — сказав Калле. Тієї миті у відчинене вікно на горищі влетів камінчик і впав на підлогу. Андерс квапливо підняв його.
— Виклик від ворога, — сказав він, розгортаючи папірця, що був намотаний на камінчика.
— Що там пишуть нікчемні Червоні? — спитала Єва-Лотта.
«Шалудиві, паршиві пуделі з ордену Білої Троянди, —
прочитав Андерс.
— Шукати старі папери за книжковою шафою ви вмієте, але Виликого Мумрика ни знайдите довіку. Бо він знайшов сховок у кублі Виликого Дикого звіра, а ім'я його ТАЄМНИЦЯ! Та коли Вили-кий Дикий звір укусить вас за носи, то ви скажите половину його імини. А решта буде те, чим присмачують їжу, втямили, шалудиві пуделі?»
— Ви тепер кинете бойовий поклик? — з надією в голосі спитав Расмус, коли ватажок закінчив читати.
— Ні, спершу нам треба подумати, — відповіла Єва-Лотта. — Расмусе, що ти скажеш, коли я вкушу тебе за носа?
— Скажу: перестань! — відповів Расмус.
Єва-Лотта нахилилася і грайливо вкусила його за круглий кінчик носа.
— Ой! — зойкнув Расмус.
— Атож, кажуть «ой», — мовила Єва-Лотта.
— А їжу присмачують перцем, — сказав Андерс. — «Ойперець»! Дурнішої назви й не придумаєш. Навіть для Червоних занадто дурна.
— Ойсіль, — сказав Калле. — їжу присмачують сіллю.
— Як же вони спромоглися покласти Великого Мумрика до Ойсілевої буди? — здивувалася Єва-Лотта. — Мабуть, приспали його хлороформом.
— Кого, Великого Мумрика? — обурився Андерс.
— Та ні, Ойсіля, звичайно!
Ойсілем звали кунделя головного лікаря. Пес був такий лютий, як і сам головний лікар, а це вже багато важило.
— Вони, певне, стежили, коли доктор Гальберґ водив його на прогулянку, — сказав Калле.
— І що нам робити? — спитала Єва-Лотта. Вони посідали на підлогу й почали радити раду.
Расмус також. Він слухав вухами й очима, — тепер нарешті почнеться найцікавіше.
Андерс глянув на Расмуса, і очі в нього засвітилися. Расмус так довго й віддано чекав, поки нарешті стане Білою Трояндою, що вони не мали серця відмовити йому. Хоч, властиво, дуже морочливо було панькатися з таким малим хлопцем, що весь час плутався в них під ногами. Треба було придумати Расмусові якесь завдання, щоб він не дуже заважав. А самим спокійно обміркувати все, пов'язане з війною Троянд.
— Послухай Расмусе, — сказав він. — Піди до лікарні й поглянь, чи Ойсіль сидить у своїй буді!
— Можна мені кинути бойовий поклик? — спитав Расмус.
— Можна, — відповіла Єва-Лотта. — Тільки йди!
І Расмус пішов. Він уже багато годин учився лазити по мотузці, якою Білі Троянди вибиралися до свого штабу і спускалися з нього. Вгору він іще не міг вилізти, але шугнути вниз міг, хоч те шугання здавалося йому вкрай небезпечним.