— Ospedale Generale [2], — сказав водій і різко загальмував.
Дженнінгс ураз прокинувся. Торн визирнув у вікно й не міг нічого зрозуміти.
— Це не той будинок, — сказав він.
— Si. Ospedale Generale.
— Ні, той був старий, цегляний. Я ж добре пам’ятаю.
— Адреса у вас правильна? — спитав Дженнінгс.
— Ospedale Generale, — знову повторив таксист.
— Е differente [3], — стояв на своєму Торн.
— Fuoco, — пояснив таксист. — Tre anni piu a meno [4].
— Що він каже? — спитав Дженнінгс.
— Пожежа, — відповів Торн. — Fuoco означає «пожежа».
— Si, — підтвердив водій. — Tre anni.
— Яка пожежа? — не зрозумів Дженнінгс.
— Мабуть, стара лікарня згоріла й тепер її відбудували наново.
— Tre anni piu a meno. Multo morte.
Торн поглянув на Дженнінгса.
— Три роки тому. Багато людей загинуло.
Вони заплатили таксистові й попросили його почекати їх. Спершу той почав був відмовлятись, але потім, роздивившись, скільки йому дали, охоче погодився. Каліченою італійською Торн сяк-так пояснив йому, що вони хотіли б, щоб він лишався при них весь час, поки вони будуть у Римі. Водій сказав, що на хвилинку від’їде й зателефонує дружині, а тоді повернеться.
У лікарні їх чекало розчарування. Була вже пізня ніч, і начальство мало з’явитися тільки вранці. Дженнінгс подався шукати бодай кого-небудь, а тим часом Торн зустрів черницю, яка говорила по-англійському, і вона підтвердила, що три роки тому велика пожежа зруйнувала лікарню дощенту.
— Ну не могло ж геть усе згоріти, — заперечив Торн. — Були ж архіви, записи. Вони мали б зберегтися.
— Мене тоді тут ще не було, — насилу добираючи англійські слова, пояснила черниця. — Але люди кажуть, що вогонь знищив усе.
— А може, якісь папери зберігалися десь-інде?
— Цього я не знаю.
Торн був у розпачі, а черниця тільки знизала плечима, даючи зрозуміти, що більш нічого сказати не може.
— Слухайте, — знов звернувся до неї Торн. — Це дуже важливо для мене. Я всиновив тут дитину, і мені потрібні відомості про її народження.
— Тут не буває всиновлень.
— Одне було. Власне, це було не зовсім звичайне всиновлення…
— Ви помиляєтесь. Усі такі справи проходять через управління соціальної опіки.
— У вас зберігаються записи про народження? Відомості про дітей, що народилися в цій лікарні?
— Ну звісно.
— Може, якщо я назву дату…
— Марна праця, — перебив його Дженнінгс. Він підійшов до Торна, і той побачив на його обличчі вираз крайньої безнадії. — Пожежа почалася саме в приміщенні, де зберігалися документи. У підвалі. І всі ті папери спалахнули, як смолоскип. Потім вогонь пішов угору сходами. А найбільше пекло було на третьому поверсі.
— На третьому?
— У пологовому відділенні, — кивнув головою Дженнінгс. — Там лишився тільки попіл.
Торн понурив голову й важко прихилився до стіни.
— Ви вже вибачайте… — мовила черниця.
— Заждіть, — попросив її Торн. — А обслуга? Хто-небудь же напевне вижив.
— Так. Але дуже мало.
— Тут був один ставний чоловік. Священик. Справжній богатир.
— Його звали Спіллето?
— Так, — стрепенувся Торн. — Спіллето.
— Він був тут найголовніший, — сказала черниця.
— Так, так. То він…
— Він вижив.
У душі в Торна спалахнула надія.
— Він тепер тут?
— Ні.
— А де він?
— У монастирі в Субіако. Багатьох потерпілих від пожежі одвезли туди. Багато хто там і помер. Але він вижив. Пригадую, хтось казав, що це було справжнє чудо. Цебто що він лишився жити. Він був на третьому поверсі, в самісінькому пеклі.
— Субіако? — перепитав Дженнінгс.
Черниця кивнула головою.
— Так. Монастир Сан-Бенедетто.
Квапливо повернувшись до машини, Торн і Дженнінгс одразу вхопилися за карту. Містечко Субіако було на південному краю Італії, і, щоб дістатися туди, довелося б їхати машиною всю решту ночі. Таксист почав був відмовлятись, але йому пообіцяли щедру плату й накреслили на карті маршрут червоним олівцем, щоб він спокійно їхав, поки вони спатимуть. Але обидва були надто збуджені, щоб заснути. Натомість вони знову взялися до книжок, напружуючи зір у тьмяному світлі акумуляторної лампочки в салоні. Таксі мчало їх нічною Італією.