— Проходь і вмощуйся, сестричко. Кого я бачу — Молверн! Ви, хлопці, спускайтеся втрьох униз, тільки нехай Лівша залишить мені свій пугач.
Дівчина мовчки пройшли повз нього й сіла на стілець. Губань підвівся з ліжка, поклав парабелум на кухонний стіл, і троє гангстерів вийшли. Дверей вони не зачинили.
Дебелий чоловік підсунув парабелум так, щоб він лежав під рукою, подивився в очі Молвернові й глузливо сказав:
— Мене звуть Долл Конент. Пригадуєш такого?
Молверн стояв біля кухонного столу, широко розставивши ноги, тримаючи руки в кишенях, і дивився на Конента згори вниз напівзаплющеними, ніби навіть заспаними, але дуже холодними очима.
— Аякже, — відповів він. — За моєю допомогою мій батько домігся, щоб вам припаяли строк — той єдиний строк, від якого ви не змогли відкрутитися.
— Зміг, голубе, зміг. Ти забув, що існує апеляційний суд.
— Гаразд, — байдуже кинув Молверн. — Але цього разу вже не зможете. Від строку за викрадення людини в нашому штаті ще ніхто не відкручувався.
Конент посміхнувся, не розтулюючи губ. Вираз обличчя в нього був лиховісно-добродушний.
— Не будемо шпинятися, — мовив він. — Ідеться про справу серйозну, і не вдавай, ніби ти сам віриш у те, що оце сказав. Сідай — чи краще, подивися спочатку на доказ номер один. У ванній за твоєю спиною. Іди, іди, подивися. А тоді перейдемо до діла.
Молверн обернувся, пройшов до фанерних дверей, штовхнув їх. З патрона в стіні стирчала лампочка. Він натиснув на вимикач під патроном і схилився над ванною.
На мить він закам'янів, йому забило дух. Потім повільно випустив із легенів повітря, лівою рукою намацав позад себе двері й штовхнув їх. Двері причинились, і він ще нижче нахилився над чавунною ванною.
Завбільшки вона була така, що в ній вільно могла випростатися на весь зріст людина. І в ній лежала випростана людина — лежав горілиць чоловік у костюмі, пальті й навіть у капелюсі, хоч видно було, що капелюха нап'яв на нього хтось інший. З-під капелюха вибивалося каштанове з сивиною, кучеряве волосся. Обличчя було закривавлене, й під внутрішнім кутиком ока червоніла кругла дірка.
Це був Шенвер, уже задубілий труп Шенвера. Молверн ковтнув повітря, повільно розігнувся, а тоді раптом нахилився знову, ще нижче, й зазирнув у проміжок між ванною і стіною. Щось металеве, синяве блищало там у пилюці. Боронований револьвер. Такий самий, як той, що був у Шенвера.
Молверн швидко озирнувся. За нещільно причиненими дверима йому видно було частину горища, вихід на сходи, одну ногу Долла Конента на килимі під кухонним столом. Він обережно просунув руку за край ванни і витяг револьвер. У барабані сиділи чотири не-вистріляні патрони.
Молверн розстебнув пальто, сунув револьвер за пояс штанів, тугіше затяг пасок й застебнув пальто. Потім вийшов із ванної і обережно зачинив за собою двері.
Долл Конент показав на стілець перед своїм столом:
— Сідай.
Молверн глянув на Джін Едрієн. Вона дивилася на нього з якоюсь відчуженою цікавістю; під чорним капелюхом очі її здавалися теж чорними на білому, немов з мармуру вирізьбленому обличчі.
Він розвів руками, мляво всміхнувся до неї.
— Там лежить містер Шенвер, золотко. З ним стався нещасливий випадок. Він мертвий.
В першу мить вираз її обличчя не змінився. Потім вона здригнулася всім тілом і знову втупилася в нього широко розплющеними очима. Вона й досі не вимовила ні слова.
Молверн сів на стілець навпроти Конента.
Конент скинув на нього оком, додав ще один недокурок до купки в білому блюдці й запалив нову сигарету, черкнувши сірником від краю до краю кухонного столу.
Випустивши дим, він спокійно сказав:
— Так, він мертвий. І застрелив його ти.
Молверн ледь хитнув головою, всміхнувся.
— Ні, не я.
— Не треба круглих очей, друзяко. Застрелив його ти. Щоб ти знав, цей будинок належить Перруджіні, отому італійцеві, похоронних справ майстрові, що живе через вулицю. Коли-не-коли він здає його за готівку надійному хлопцеві. До речі, він мій давній приятель і знає всю тутешню італійську братію. Тож він здав цей будинок Шенверові. До того вони не були знайомі, але за Шенвера поручилися свої люди. І от сьогодні ввечері Перруджіні почув стрілянину, виглянув у вікно й побачив, що хтось від'їжджає в машині. Він помітив і записав номер. Це була твоя машина.
Молверн знову похитав головою.
— Але застрелив його не я, Коненте.
— Що ж, спробуй доведи… Перруджіні вибіг з дому й побачив, що Шенвер лежить на сходах мертвий. Він затяг його сюди й поклав у ванну. Чому — не знаю. Мабуть, йому вдарило в голову, що так буде менше крові. Потім він обшукав Шенвера, знайшов поліцейську картку, посвідчення приватного детектива і запанікував. І, ясна річ, подзвонив мені. Почувши, про кого йдеться, я примчав сюди.
Конент замовк, не зводячи пильного погляду з Молверна. Той спокійно спитав:
— Ви чули про те, що сталося сьогодні у Сірано?
Конент кивнув.
— Я був там з одним своїм приятелем, — повів далі Молверн, — хлопцем, що служить у моєму готелі. Саме перед тим, як почали стріляти, цей Шенвер затіяв зі мною бійку. Хлопець вирішив вистежити його. Біля цього будинку вони стали палити один в одного. Шенвер був п'яний і наляканий, тож закладаюся, що він стріляв перший. Я навіть не знав, що у хлопця є пістолет. Шенвер влучив йому в живіт. Але хлопець усе-таки добувся додому і вдома помер. Він залишив мені записку. Ця записка у мене.
Помовчавши, Конент сказав:
— Ні, Шенвера вбив ти. Або найняв на це діло того хлопця. І я скажу тобі чому. Бо Шенвер вірішив повести подвійну гру й нагріти руки вашим коштом. Він продав вас — розповів Кортуею, хто шантажує його.
Молверн аж здригнувся з подиву і, рвучко обернувшись, подивився на Джін Едрієн. Дівчина зашарілась, очі в неї сяяли.
— Пробач… золотко… я даремно підозрювала тебе, — прошепотіла вона.
Молверн блідо посміхнувся, обернувся до Конента й пояснив:
— Вона гадала, що це я продав їх. А хто такий цей Кортуей? Ваш покровитель, сенатор штату?
Конентове обличчя трохи зблідло. Він дуже обережно поклав сигарету на блюдце, перехилився через стіл і затопив Молвернові кулаком у зуби, аж той перекинувся назад разом із розхитаним стільцем і вдарився головою об підлогу.
Джін Едрієн підхопилася, скреготнула зубами, але так і лишилася стояти.
Молверн перекотився на бік, підвівся, поставив стілець, а тоді вийняв хусточку, поторкав нею губи, подивився, чи є кров.
На сходах загупали кроки, і з розчинених дверей виткнулася вузька голова альбіноса та його рука з пістолетом.
— Допомоги не треба, босе?
Конент відповів, навіть не глянувши в його бік:
— Вимітайся, зачини двері і не показуй носа!
Двері зачинились. Альбіносові кроки затихли внизу.
Молверн поклав ліву руку на спинку стільця і погойдав його на ніжках уперед і назад. У правій руці він усе ще тримав хусточку. Губи його розпухали і темнішали. Він дивився на парабелум, що лежав біля Конентового ліктя.
Конент узяв сигарету, встромив її в зуби й сказав:
— Може, ти гадаєш, що я надумав урвати куш і собі, затесавшись до вашого кодла. Ні, братику, навпаки. Я все ваше кодло на порох зітру. Я вам покажу шантаж. Розв'язуй язика, і не барися, бо ті троє хлопців унизу вже засиділись і тільки чекають мого слова. Ану розказуй усе як на духу!
— Так-так, — відповів Молверн. — Ті троє хлопців унизу, але ми з вами — тут. — Він сховав хустку до внутрішньої кишені пальта, а коли витяг руку, то в ній був воронований револьвер. — Візьміть парабелум за ствол, — наказав він, — і підштовхніть до краю столу, сюди.
Конент завмер. Очі його звузились у щілинки, сигарета судорожно стрибнула в зубах. Але парабелума він не торкнувся.
— Певно, ти здогадуєшся, що тобі за це буде, — вимовив він нарешті.
Молверн похитав головою.
— А мені, уявіть собі, байдуже. І навіть коли буде щось, то, повірте, ви про це не дізнаєтесь.
Конент, не рухаючись, дивився на нього — то на його обличчя, то на дуло воронованого револьвера.