— Навіщо?
— Як це «навіщо»? — Хлопець почервонів і зблиснув очима. — Хіба ви не знаєте? Зараз у нас свобода, справжня свобода! Я читав листівки — там розкидали. І на мурах скрізь написи… Зрештою, одна людина мені докладно все розтлумачила. Ось ви послухайте, це дуже просто. Держава, тобто усяка влада, є апаратом гноблення. Поліція, чи там міліція, шарпаючи людей, здійснює це гноблення. Отже, треба розвалити державу, уряд, міліцію, знищити закони — й тоді настане свобода. Кожен робитиме, що схоче. Ну, тепер розумієте?
На вузеньких губах скупника промайнула слабка посмішка.
— А що тоді робитимеш ти?
— Я? А нічого, — відповів він. — Їстиму, питиму, спатиму, ходитиму до дівок… Вистачить, ні? Добре життя. Ну що, братимете скельця? Бо я дуже поспішаю.
Господар обережно висипав усе з торбинки, розклав на столі й почав оглядати. Він вийняв з кишені лупу, уважно обстежив кожну річ, один перстень відсунув убік, а хлопець трохи зніяковів: підкинути біжутерію з «Яблонексу» не пощастило. Потім хлопець спробував торгуватись, але скупник лише презирливо глянув на нього.
— Тут тобі не базар, — буркнув він.
Усі справжні прикраси він узяв і годинники також, бо-вони були золоті. Заплатив чверть державної ціни: він завжди так робив, хоча інші скупники давали ще менше, коли «товар» був нещодавно крадений і через те небезпечний. Якби грабіжник з'явився до нього за місяць чи два, то дістав би кращу ціну, але всі вони приходили відразу, спішно потребуючи грошенят на «добре життя», а, крім того, хотіли якнайшвидше позбутися товару.
Гість сховав гроші, підвівся зі стільця і у цю мить побачив, що скупник цілиться в нього з пістолета. Перелякано скрикнувши: «Та ви що?!» — він одскочив до дверей.
Та господар не мав наміру стріляти. Він зробив це про всякий випадок: а бува злодій зненацька пожалкує свої «скельця» й нападе на нього? Якось таке вже було, щоправда, скупник виявився навдивовижу швидким і дужим. Злодій скотився сходами, стогнучи від болю, і більше не з'являвся. Після того випадку скупник роздобув собі зброю.
Капітан Полонський і його товариш повільно йшли вулицею Новий Свят, інколи зупиняючись, коли розмова ставала вже занадто запальною. Наближалась опівніч. Холодний, різкий вітер розігнав людей по домівках, і вулиця майже спорожніла. На плитах тротуару шурхотіли зірвані вітром плакати, афіші, якісь листівки. Полонський нетерпляче відкидав їх ногою.
— Ти впевнений, що це була с проба самогубства? — спитав майор Щенсний.
— Процентів на дев'яносто. А на десять — спроба отруєння. Але жодних доказів у нас немає. Якось видряпався, хоч однією ногою вже був на тому світі.
— Пам'ять до нього повернулася?
— В усякому разі, він уже впізнає жінку, квартиру й заступника голови свого кооперативу Малевського. Вчора, коли я був у Завадовських, він сказав мені, буцімто розуміє, що накоїв.
— Сам уживав чи продавав комусь?
— Розумієш, він про це відмовляється говорити. Може, я повинен… хоча ні, — завагався капітан. Вони зупинились у підворітті якогось будинку. Щенсний запалив цигарку. — На думку прокурора, поспішати не слід: ми завжди встигнемо заарештувати його й тримати в тюремній лікарні. У квартирі ми, зрозуміло, нічого Не знайшли — але ж він не міг за день винести зі складу одразу дванадцять кілограмів. Мусив робити це довго, невеличкими порціями. Наш токсиколог твердить, — і я йому вірю, — що Завадовський не наркоман. У такому разі він постачав інших.
— А як же спроба самогубства?
— Отож саме це мене й бентежить. Докори сумління? Дурниці. Страх викриття й компрометації? Можливо, хоча він здався мені людиною рішучою. Зрештою, Завадовський міг сам припинити ці махінації ще до того, як було викрадено всі дванадцять кілограмів препаратів, оскільки вже мав необхідну для чогось там суму. Жінка проти цього заперечує, але вона могла нічого не знати. Або ж покриває чоловіка.
Вони йшли Краківським передмістям. Біля входу до університету плескалися прапори і транспаранти, з вікон будинку біля самісінької брами звисали полотнища з гаслами «Незалежної спілки студентів», реклами «позацензурної» літератури тощо.
— Ходімо до мене повечеряємо, — запропонував Полонський. — Воно вже й пізно, але я ще не вечеряв.
— Та я теж, — зізнався майор. — А в тебе щось є вдома?
— Ліпше плавлений сирок, — розсміявся капітан. — Ну, хліб є, чай також є. Здається, в холодильнику повинні бути яйця. На ковбасу не розраховуй — уже тиждень нічого не можу купити в м'ясному магазині. Коли щось і привезуть, то черга збирається ще вдосвіта. Кажуть, з квітня почнуть давати картки на м'ясо.