Але сьогодні, в день святого Єрмила, він, іменинник, а не Октавіан Август, приймав поздоровлення. Тато подарував йому красивого годинника, мама — туалетну скриньку, сестра — капці, Еліс — нічого. Еліс — тобто Клеопатра, його двоюрідна сестра. Він пішов до своєї кімнати, де на скрині в непорушному урочистому порядку вишикувались класики, і заходився міряти великими кроками кімнату. Він був чорнявий і трішечки схильний до поезії. У нього голубі промовисті очі, і взагалі він — вродливий хлопець. Він зупинився з подивом перед дзеркалом, запитливо глянув у власні очі. «Отже, ти така, Толло». Колись нинішня цариця Єгипту звалася Толлою — на честь героїні одного іспанського роману. А він тоді був Бертранд… tempi passati! [19]
— Нічого! Нічого! А я ж подарував їй на іменини ляльку. Втім, хіба то я подарував? Сам не знав, що їй піднести! Мама сказала — ляльку. Толло, Толло — додав він, усміхаючись. — Яка ти люба мені!
Він сів до столу й глибоко замислився… про рівність двох гіпотенуз. Узяв великий аркуш паперу й написав посередині: «Царице! Я люблю тебе!» і підписався: «Гай Юлій Цезар Октавіан Август manu propria [20].
Увечері було гуляння. Запрошено й двоюрідну сестричку Еліс, і диво дивне — вона прийшла. Батько-мати залишили її вдома в іменинника, а самі пішли у своїх справах. Імператор Октавіан Август проведе її ввечері додому, якщо йому дозволять справи римської імперії,— а сьогодні державні справи дозволяли це. За весь вечір він і словом не обізвався до панночки. Вона зганяла брови на переніссі, поблискувала очима з-під лоба, сиділа, забившись у куток, заклавши ногу за ногу й міцно стиснувши губи. Одначе тайкома вряди-годи зиркала в його очі. Вона була сердита. Два роки тому розсерджувалась дуже легко і добріла так само легко. А ще раніше не сердилася зовсім.
Наближалася північ. Він підійшов до неї дуже серйозний.
— Дозвольте, панночко, провести вас додому?
Вона глянула на нього й засміялася.
— Чому ви смієтеся? Що тут смішного?
— Гаразд. Ходімо!
Стояла чудова ніч — місячна, морозяна, без найменшого подиху вітру. На частоколах і парканах обабіч провулків лежав сніг. Сніг пригинав гілля дерев, важко налягав на дахи будинків. Льодок потріскував у них під ногами, а він ішов, тримаючи її під руку… вона порожевіла на обличчі, одягнена в киптарик із хутряним комірцем, білий вовняний капюшон обрамляв її лице й чоло. Еліс була білява, дуже білява, волосся — мов куделя конопляного клоччя, а киптарик — хоч і надто грубий — все одно підкреслював її гнучкий і ніжний етап. Гнучкий, мов у рибки. Вони сміялися й розмовляли — тобто більше сміялися, ніж розмовляли. Хай кожен пригадає свою молодість — а була вона в кожного — хай пригадає рішучість бути серйозним у коханні до кінця життя, хай пригадає неприступну оборону, позиції якої виписані по пунктах — не називати по імені, не тикати, а особливо — не цілуватися. Ну, перше ще сяк-так, але цілуватися? Та нізащо! Отакими були й вони. Поговорити про… історію, географію, про інші потрібні речі — можна! Якщо хочеш, ясна річ! Але цілуватися? Звертатися на «ти»? До мене? Та ніколи!
Так би воно й було — але ж місяць, місяць!
Місяць освітлював її біле, мов молоко, лице, рожеві щічки й біляве волосся, дуже біляве — воно розкішно й ніжно спадало обабіч її кругловидого й усміхненого личка. Поки він розводився про астрономію — байдужу йому, так само, як і їй — тобто поки вони морочили словами одне одного, вона дивилася на нього й не чула його; вона ладна була повиснути в нього на шиї, поцілувати його тисячі разів — це щонайменше, аби… аби ж то можна було.
«Ох, який же він дурний, — думала вона, — не може поговорити про щось інше хоч би сьогодні,— додала подумки, ніжно дивлячись на нього знизу вгору. — Який же він красень! І навіть отак, коли меле дурниці, все одно подобається мені».
Потім вона вже не думала нічого, а може, й думала, тільки бог знає що — досить того, що після тривалої мовчанки, хоч і не слухала його, вона, ніби ненароком, зронила:
— Єрмиле, ти… — і, налякавшись власних слів, знову замовкла.
Обличчя її порожевіло від сорому.
Він став як стій, стиснув її руку й тихо мовив:
— Скажи ще раз!
— Ні!
— Ні?.. Я розсерджуся… Так і знай!
— Ти… — тремтливим голосом тихенько повторила вона, приплющивши очі.
Оте «ти» — самотнє, без ніякого зв’язку із фразою, та то дарма, все одно, що воно — «ти»? З її вуст воно зірвалося вперше.