«У кожної людини, — думав він, — є сім’я, друзі, родичі,— то яке кому діло до мене? Як живу, так і помру, ніким не люблений, ніким не оплаканий».
Місяць заховався в порваній блискавкою хмарі — в кімнаті потемніло, не стало видно ні портрета, ні Діоніса. Він засвітив світло.
Глянемо тепер на вбогість при лойовій свічці, яку він устромив у плящину, що заміняла підсвічник. Тут він жив улітку і взимку. Взимку — лютий мороз, од якого тріщав сволок, тріщали дерева й каміння, в обмерзлих гілляках завивав вітер; йому хотілося заснути, бачити спи, але мороз зліплював повіки, засновував павутинням очі. Його сюртук був потертий, обірваний по краях, дірявий на ліктях; здавалося, що й вітер сміявся з нього. І люди дивувалися з Діонісової убогості… Але довгими холодними ночами, досягши вершин своєї нужденності, він не сумував. То було його середовище. В його мозку поставав уявний, дивний, неймовірний, смішний світ. І він відчував, що його думки стають ритмічними рядками, починають римуватися, і вже не міг встояти перед спокусою записати їх на папір… Тим більше, що карафа була порожня, і можна було наповнити її сумними роздумами…
«Ах, карафа! Ти пузата, але порожньо насподі,
Вже єство твоє нікчемне на підсвічник тільки й варте…
Коли вбогість надихає, то співай, голодний барде,
Ні грошей в житті не мав я, пі вина краплини в роті!
Королівство — за цигарку, дим здається білим пір’ям
І химерою… Чому ж це грає вітер, як музика?
На горищі кіт м’явкоче… Синій гребінь у індика,
Що своїм коротким кроком все обмірює подвір’я.
Ну й мороз, аж пару видно. Я в шапчину вліз овечу,
Та стирчать із неї вуха, й лікті ніде заховати.
Я, як циган, що лиш палець зігріва в теплі од хати,
Хочу неводом впіймати теплоти хоча б на вечір.
Мишка он яка маленька — власну має кожушинку,
Їсть книжки мої цікаві, повні символів, химер,
І гордиться, що смачний їй твір, що витворив Гомер,
Має нори, як палати, й не одну малу дитинку.
А в моїй старій кімнаті, що в пилюці, в павутинні,
Суне тьма блощиць червоних, та усі, неначе звірі.
Лихо зім’ятій соломі та моїй нещасній шкірі —
Кров із мене ссуть прокляті і на грудях, і на спині.
Йдуть блощиці погуляти, бо таку вже мають звичку.
Он дорідна, наче пані, та підступна хижа кузька,
Муж проворний біля неї, певне, знав по-французьки,
Молоденькі оточили їхню донечку-блощичку.
Бррр!.. Мороз… Блоха стрибками…
Ось послиню зараз палець — і впіймається гульвіса!..
Ні, не стану полювати, відпущу її до біса,
Може, матиме притулок в пазусі якоїсь дами.
Кіт воркоче біля печі — ні турботи, ні роботи…
Йди сюди, то поговорим про що знаємо, що бачим!
Щоб в котів була країна, був би мером ти котячим,
Мав би ти життя боярське в тій країні, бідний коте.
Що він думає, згорнувшись, мов пухнастий сірий м’ячик,
Що очиська так примружив і так солодко воркоче?
Може, те, що киця-папі зустрічатися з ним хоче?..
От лежить і фантазує про приваби тих побачень.
Був би світ лише котячим, чи й поети теж були б там?
Ну, звичайно, м’явкотіли б довгі вірші, довгі оди
І мишей смачних ловили, мали б інші насолоди,
Та гуляли б по покрівлях, світлом місяця облитих.
Щоб філософом був котик, то була б така біда:
Світ із вимислів найкращих, із своїх таки — котячих,
На карнизах та горищах він велично б так тлумачив,
Ран небесний показав би в мріях містика-кота.
Чи як попик у каплиці, він молився б, аж потів,
Тій істоті, що створила і себе, й котячий рід,
І, муркочучи велике всюдисуще слово «кіт»,
Цілий піст би їв скоромне, як ведеться у котів.
Я між тими проживаю, хто ламає всі закони,
Хто кричить, що розум в кішки вищий від людських умів,
Дух котячий розповсюдив, все людське хвостом замів,—
Не страшні для мене пекло, ні ікони, ані дзвони.
Anathema sit! [6] — прокаже хитрий кіт кому захоче…
O байдужі та бездушні ви, вгодовані коти!
Маєш кігті ти на лапах, довгі вуса підкрути
І схопи того та схрумай, хто блукає серед ночі.
Ой, вже свічка догоряє, морок проситься до хати.
Ніч мене не забуває, піч підступна, наче кішка…
Ми розкішні сни побачим — кіт на припічку, я в ліжку…