Думи, думи обсідають, мушу спати-спочивати.
Огорни мене, дрімото, а чи смерть, яку вже видно!
Все мені тепер байдуже — блохи, кішка, холод, місяць…
Щось для всіх десь духи місять,
І мені щось буде з того: чи п о е з і я, чи з л и д н і!»
Того вечора Діоніс був чомусь веселий. При немічному червоному вогнику свічки, що догоряла в шийці карафи, він розгорнув стару в шкіряній оправі, поїдену міллю книгу — рукопис астральних пророцтв. Діоніс був забобонним атеїстом — таких багато. Заголовні літери тієї книги намальовані червоним, як кров, чорнилом, — смиренно вигнута фантастична слов’янська в’язь. Візантійська астрологія
Здебільшого базувалась на системі геоцентризму, яка доводила, що центр всесвіту — земля, і Бог сотворив всесвіт на догоду людині. Назва була написана латиною: «Architesturae cosmicae sive astronomiae geocentriae copendium» [7] — «Вчення про Боже впорядкування світу, про те, як все для землі було створено Богом, по-грецькому і по-румунському тлумачене, та про вплив сузір’їв на людське життя із посвятою: «Тому, чиє буття безмежне і діяння рук чиїх чудесне на вічну славу Богу». Аркуші рясніли схемами уявних систем світу, портретами Платона, Піфагора, грецькими висновками. Два схрещені трикутники з написом: «Director coeli vigilat noctesque diesque, qui sistit fixsas horas terriginae» [8]. Сузір’я, накреслені червоним, геометричні фігури містичних систем, а потім — тлумачення сновидінь у алфавітному порядку; та книга не давала ніякої поживи для забобонного розуму, схильного до подібних харчів. В кінці було зображено св. Георгія, що перемагає дракона — милий боже, та це ж символ, що стверджує правду, яка перемагає незнання. Золото на шкіряній обкладинці стерлось, тільки подекуди лишились плями од нього. Спершись ліктями на стіл, охопивши руками голову, Діоніс розшифровував туманні тексти з особливою цікавістю, поки не згоріла свічка й не заблимав та не задимів гнотик. Тоді Діоніс одчинив вікно, присунув до нього стілець, і при блідому світлі місяця, гортаючи сторінки, розглядав дивні сузір’я. На одній сторінці знайшов багато кіл, що перепліталися, нагадуючи клубок ниток або намальоване кров’ю павутиння. Потім мрійливо задивився на місяць, що крізь розтоплене срібло хмарин плив у прозорому небі поміж золотих бризок зір. І здавалось Діонісу, що вгорі є тисячі кругів, які пронизують всю голубу височінь… «Хто знає,— думав Діоніс, — чи нема в цій книзі знака, який би вказав, як перенестися в душевні глибини, у світи, які формуються в прекрасні простори чудесної, привільної голубіні так, як хочеться людині».
Перед житлом Діоніса стояв красивий білий будинок. Із відчиненого вікна на другому поверсі линули приємні звуки фортепіано, крізь які пробивався тремтливий дівочий голос, що наче вимовляв чарівну фантастичну молитву. Діоніс заплющив очі, щоб дати волю уяві. І здалося, що він у безмежній піщаній пустелі, над якою світить фантй-стичний, блідий, як обличчя помираючої дівчини, місяць… Опівніч. Німує пустеля, завмерло повітря, тільки Діонісове дихання живе і очі його живі, бо він бачить у небесній висоті білого янгола на срібній хмарині, який, ставши навколішки і стуливши на грудях долоні, тремтячим голосом співає божественну пісню — молитву непорочної діви. Л одкривши очі, побачив серед освітленого салону молоду дівчину в білій сукні; її довгі ніжні пальці плавали по клавішах — і над звуками струн стелився м’який божественний голос. Здавалося, що святий геній британця Шекспіра творить над землею нового місячного янгола — нову Офелію. Діоніс знову замружив очі, щоб опинитися в пустелі, де білий палац опушується срібною хмарою, на якій стоять навколішки молода дівчина і янгол. Потім міцніше зімкнув повіки — і видіння розчинилося в темряві, тільки було чути дівочу молитву… Давно затихла музика, а він, не розплющуючи очей, жив у власних видивах. А коли вернувся до дійсності, побачив, що вікно в палаці відчинене, світло в салоні погасло, а шибки при місяці стали мовби срібними. Повітря було по-літньому тепле, а місячне проміння, проникаючи в кімнату Діоніса, освітлювало його бліде обличчя, наповнювало його душу невимовним смутком. «Так, — повторював він нав’язливу думку, — за нашим чолом є світ — ота безмежна пустеля… Ні, не тільки простір, а й час і минуле». Він знову глянув на павутиння червоних ліній, і вони почали рухатись. Притулив палець до їхнього центру — і солодко защеміло йому в душі; причулось шепотіння старих дідів, які колись взимку садили його, малого, собі на коліна й розповідали про фей, про їхні кришталеві палаци; йому здавалося, що те було вчора, він заплутував пальчики в білі дідівські бороди і слухав тихі оповіді про чарівне минуле… І він не сумнівався ні в чому… Чиясь невидима рука повертала його в давнину. Бачив князів, одягнених у золото й соболі, чув, як промовляють вони із своїх тронів, у старих замках бачив ради старійшин, бачив, як у дворі господаря метушиться бадьорий християнський люд, але все те мішма.