Зовсім інша річ — Венера й Адоніс. Венера — саме кохання! Вона схилила хмільну від пристрасті голову на плече по-жіночому вродливого юнака, сором’язливого й закоханого в себе, і він покрадьки, стидаючись робити це відверто, дивиться на досконалі форми богині, котра ощасливила його любов’ю. Він удає наївного хлопчика, ідо відкрив сам себе з допомогою коханки.
Взагалі мені подобається зображати жінку агресивною. Чоловіча агресивність цілком зрозуміла, закладена самою природою, яка в цьому аспекті повторюється безліч разів, а от агресивна жінка — це вже виняток. Є щось невимовно зворушливе в тому, як жінка, любляча й непорочна водночас, має віддатись або непривітному до неї, або ж іще сором’язливішому, ніж вона сама, мужчині. Ти розумієш, я кажу не про тих жінок, чий попередній досвід є надійним провідником кохання, — мовлю про агресію жіночої цноти. Скажімо, зараз на найбільшій стіні печери я ліплю Аврору та Оріона. Пригадуєш? Юна Аврора полонила Оріона, в якого закохалася ще зовсім дитинна й непорочна Діана, й сховала його на острові Делос. В обличчя Оріона я вкладаю ту ж тугу й погорду, що їх зустрічаємо у всіх юнаків; в Аврорі ж — це невситимі веселощі молодої дівчини. Зобразити агресію на такому обличчі дуже важко. Втім, одне мені здається дивним. Після часів так званого пастушого кохання в людині залишилася глибока пригніченість і сум, я навіть стверджую, що вона, більш байдужа до смерті, ніж будь-коли, стала здатна на самогубство. Проте з іншого боку вважаю, що неспокушений юнак важче піддається спокусі, ніж дівчина, і що хмільна Венера що намучиться біля Адоніса. Є щось глибоко потаємне в їхній майбутній антипатії, у смутку після втіхи. Але цього розгадати мені поки що не вдається.
Я пішов у науку. І знаєш, до кого? — до моїх бджіл! І мені почало здаватися, що думки, які витають на поверхні людського буття, то брижі накинутого на рухліше тіло плаща. Вони зовсім не відтворюють руху тіла, хоча й залежать від нього. Розкажу передусім про бджолиний устрій. Скільки в їхній роботі порядку, мистецтва, гармонії! Маючи книжки, газети, університети, читаючи авторів, що виплітають геніальні мережива слів про цей порядок, можеш дійти висновку, ніби все створено розумом; аж раптом бачиш, що не розум, а щось значно глибше надійно й безпомилково дає всьому лад. Тепер щодо колоній. Упродовж літа спостерігаємо, як два-три рої відділяються від материнської сім’ї, але що нас при цьому особливо радує — це відсутність того словесного рейваху, яким серед людей супроводжується будь-яка міграція. Далі — революції. Щороку вибухає революція проти аристократії, фаворитів королеви не влаштовують умовності подружнього життя, одні члени парламенту визнають у цьому питанні тільки право церкви, іпші виголошують палкі промови про права природи. Ginis et umbra sumus [10]
«Але ж, отче, — заперечиш ти мені,— ти виводиш думки й міркування про природу за аналогією до людського суспільства, судиш таким чином про переваги устроїв тваринного світу тільки тому, що бачиш їхню схожість із людськими, дивишся на наш світ мовби крізь призму тваринного». Відповім тобі — ні. Люди самі живуть інстинктивно. З обрядів та звичаїв, котрі з’явилися цілком природньо, виросли суб’єктивні релігії, лихі й мерзенні дії, спрямовані винятково на пригноблення розуму щонайбільшого числа людей. Так ведеться вже давно. Ти народжуєшся, радієш із життя, плодиш дітей точнісінько так, як це відбувається й у тварин, хіба що чотириногі джигуни хизуються просто на сільській вулиці, а в людей для цього існують зали для балів, танців під музику, де можна зустріти, одначе, тих же мавпочок, але із запахом парфумів. Так минають цілі епохи, й ти, знаючи а чи й ні про переваги цього світу, ідеш собі з життя, й нікому навіть не тикнеться за тим нещасним, який ще недавно так хвацько продукував науковоподібну літературу або, залежно від обставин, був речником республіканських ідей і таке інше. Можливо, часом тебе осявають хвилини, коли ти, наче прокинувшись зі сну, раптом із подивом помічаєш, що прожив за якимось строго організованим порядком, який існує поза твоєю свідомістю й бажанням. І цей так званий розум, це містилище безглуздя, що його в безцільній, непривабливій колотнечі та в боротьбі недолугої історії людства зрідка провідує проблиск світла, щось іще й базікатиме?! Впливатиме на вас, пояснюватиме, розшифровуватиме щось у природі, сам давно будучи розшифрованим природою? Навіть слів не маю.