У чому ж полягає правда? У тому, що чітко бачить гусак, чи в тому, що ледь-ледь помічає, наче в тумані, Кант? Справді, дивне діло. Перший чітко розрізняє кукурудзини на жовтому камінні, він упевнено плаває по воді, вимірює на око відстань, яку може подолати, й не дуже розчулюється перед незайманою гускою. Другий забуває поїсти і, намагаючись перескочити через яму, падає в неї, чари не- чи займаності проходять повз нього, а він навіть не помічає їх. Однак, незважаючи на це, ми припускаємо, що філософ розумніший, ніж гусак, навіть більше — у його сумнівах сенсу більше, ніж у впевненості гусака.
Це ознака того, що для великого розуму — все сумнівно, а для сімдесяти п’яти грамів мозку — все безперечно.
Відомо, що закон Піфагора в геометрії називається мостом віслюків. Міст віслюків, по якому можна пройти в будь-яку глибоку думку, твердить: ми не можемо зрозуміти світ у собі, і всі пояснення його — то просто пояснення реакції мозку і нічого більше. Світ у собі залишається проблемою, вона освітлюється зсередини то слабеньким промінчиком, то ударом блискавки, глибокий розум закарбовує її на папері, і коли ти читаєш її, вона народжується в черепку твоєї голови довгим резонансом, який вимушує тебе переконуватися, що світ і життя — сон.
Але, як я вже сказав, все це дрібниці для члена примарії. Життя для нього має сенс лише остільки, оскільки береться плата за запис в акти громадянського стану, смерть — оскільки береться плата за похорон, а в реєстр додається один помер народженого чи померлого. Член примарії бачить у цих людях лише індивідів, котрі підлягають оподаткуванню, помічник комісара поліції — індивідів, за якими потрібен нагляд, аби вони нічого не крали один в одного і трималися в рамках закону.
Після цього прошарку людей ідуть навчителі слів. Ці питають: «Quid novissimi» [15] Для них найкраща книжка — новенька. Вони багато читають і тримають у своїх головах силу-силенну визначень, формул та слів, у правдивості яких ніколи не сумніваються, бо в них нема часу на сумніви. Їх називають словоблудами, бо їхня мудрість полягає в словах, в оболонці думок, які зберігає їхня пам’ять. Бо думка — то акт, потрясіння нервів. І чим дужче потрясаються нерви, тим думка чіткіша. У них цей акт, завдяки якому чужа думка має точнісінько повторитися в їхній голові, не відбувається, бо цього не дозволяє мозок, бо він стомлюється від довгого читання. Усе прочитане осідає, мов полова, в коморі пам’яті, а потім випливає звідти на поверхню точнісінько в такій самій формі.
Я зі свого боку думаю так. Хоч би про що думала самотня людина, не читаючи нічого й не слухаючи інших, вона збирає насіння правди. Тому в старих книжках, які люди писали не просто для того, щоб писати, а тому, що думали про щось таке, що гнітило їм серце, і прагнули передати свої думки іншим, отож, у тих старих книжка й знаходиш поміж не дуже ясних речей світлі зернини — я сам читав їх і запам’ятав.
Одного дня я стояв, насвистуючи, біля відчиненого вікна, надворі йшов сніг і було дуже гарно, і враз побачив якогось старого в довгому пальті і в надто широкополому капелюсі. Я бачив, як він зайшов у «Поїв ковчег». Той ковчег — корчма з добрим угорським вином. Мав і я там свого столика, і вечорами, коли набридало читати й писати, йшов туди і мені здавалося, ніби я знову дитина в часи Сима, Хама та Яфета.
Побачивши, що старий зайшов до корчми, я сказав сам собі: «Що за чортівня! Я не бачив його ні разу… треба подивитися, хто він такий…» Знімаю з вішака бриля, Швидко збігаю по сходах — і в «Ковчег».
Заходжу всередину… а старий — за моїм столиком.
«Ковчег» — це простора склепінчата темна кімната, тут навіть удень горить лампа. Старий був цікавий. Волосся на голові біле, свіжопоголений, очі сірі, великі й проникливі, крім того, від нього здалеку пахло нюхальним тютюном, а мені завше подобалися люди, які пахнуть таким тютюном.
Я привітався й сів перед ним, бо мав право сідати за свій столик. Він ледь-ледь підвівся, але не сказав нічого. Потім почав вистукувати по столу довгими тонкими пальцями й насвистувати крізь зуби… Це було непристойно… але я змовчав, бо хоч свистіти й непристойно, але мотив був винятково чудовий… мов дзижчання бджоли, здавалося, ніби в старого в роті опинився віртуоз-музика завбільшки з долоню, і його скрипка — мов шкаралупина горіха, виспівувала вона так тонко й гарно, що можна було закохатися в скрипаля… Потім він замовк, знову почав вистукувати довгими пальцями, і його рука видалась мені великим павуком, який виграє трембланте.