— Яка користь мені з цих викладів, коли все одно я не знаю, що таке Археус?
— Гм! Ти твердолобий. Коли хтось думає, що незначна величина людського тіла не співвідноситься з фізичною силою і силою духу (згадай Наполеона), що людина — тільки почасти слабкий, мов подих, засіб, для якихось грізних пристрастей, коли думає, що носій цих пристрастей будь-якої миті може перемінити оболонку, мов посудина, яку розірвало вино, то потім, коли бачить, що один і той самий житейський принцип проростає тисячами квіток, з яких більшість опадає на півдорозі, а меншість залишається, та й їм, зрештою, судилася та сама доля, тоді він перекопується, що душа людська невмируща. Є один і той самий punctum saliens [16] він відстоює себе в тисячах людей, оголений часом і простором, цілий і неподільний, він перемішує оболонки, накладає їх одна на одну, викидає їх, творить інші нові, поки плоть його картин зберігається як матерія, мов Агасфер форм, здійснюючи мандрівку, яка здається вічною.
— А вона таки справді вічна.
— У кожній людині прокльовується дух всесвіту, він напружується, пробивається, мов новий промінь того самого блиску, намагаючись сягнути небес. Але залишається на шляху, звичайно, в найрізніший спосіб — тут як король, там як жебрак. Але що допоможе оболонка комусь, хто закам’янів у дереві життя? Натиск — це молодість, зупинка на шляху, розчарування — повернення до стану досвідченої тварини, старість і смерть. Люди — це проблеми, які порушує перед нами дух всесвіту, а їхні життя — спроби розв’язання проблем. І хіба ця довга мука, вічна гонитва за чимось невідомим не схожа на жадобу знайти відповідь на одне цікаве запитання?
— Але мені здається, що там, де є проблема, одразу виникає і її розв’язання.
— Так, Кант. Однак більшість людей зараз лише ставлять питання — іноді комічні, іноді дурні, іноді повні мудрості, іноді пустопорожні. Коли я бачу людський ніс, то завше хочу запитати: що цей ніс шукає у світі?
1875(?)
ІКОНОСТАС І ФРАГМЕНТАРІЙ
І
Золотавий овид місяця випливає із-за хмар, і тоді на холодній, вогкій цеглі в’язничної підлоги вимальовувались обриси високого склепінчастого вікна з плетивом грат. Посеред темниці, притулившись спиною до стовпа, що підпирав склепіння стелі, стояла висока жінка. Навіть при місячному світлі її обличчя здавалося неприродно блідим, вицвілим, як вапно, а каламутні очі вражали безтямною нерухомістю. Жінка заламувала руки, закуті в кайдани, й час від часу поправляла розпатлане волосся, що спадало аж до стегон давно не чесаними переплутаними пасмами. Біля її ніг лежало на солом’яній підстилці худе, виснажене тіло мертвої дитини з пов’язаною на шиї червоною биндого. У присмерку темниці жінка була схожа на статую, витесану з того ж матеріалу, що й стовп, до якого вона тулилася.
Ураз жінка сіла, взяла на руки дитину, безкровні губи її викривилися в божевільній усмішці, й вона пристрасно зашепотіла:
— О зірко моя, мій ангеле, красивий мій ангеле, слухай, слухай! Во ім’я сіонського храму, повергнутого в прах, во ім’я зруйнованих стін Єрусалиму, во ім’я слави ізраїльського народу, во ім’я зневажених його вождів — стою самотня і плачу. Але прийде такий день, коли повстане герой, який принесе своєму народові нову славу й нову силу. І цей герой — ти. Ти Месія, Ангеле мій! Батько твій носить корону, а мати рабиня. Короную тебе, дитя рабині й вінценосця!
Вона зняла з шиї золотий обруч і прикрасила ним чоло дитини.
— Хоч би де зараз був твій батько, ясноликий високий красень у чорних шатах і з дорогою короною на голові — нехай бачить, як у цій колисці виростає володар усього світу. Всміхайся, всміхайся своїм маленьким ротиком — то ангели розмовляють із тобою, ангели охороняють твою матір, трон, скіпетр… Спи! І нехай тобі приспиться, солодкий мій, що ти вельможний князь і владар усього сущого на землі!
Жінка рвучко випросталася, слідом за нею метнулася тінь по стіні. Безсилою рукою вона доторкнулася до тіні, іншою відгорнула волосся з обличчя й радісно проказала:
— Ти… Штефане… Який ти вродливий, володарю мій! Мій солодкий володарю! Запам’ятай цю ніч. О, ти знаєш цю ніч, коли на твоєму ліжкові я вперше оповила тебе своїми руками… коли пригорнулася всім тілом до твого тіла… Поглянь же тепер на квітку нашого кохання, царю! Ось вона… Спи, спи, моя любове, квітко моєї любові!