На якусь мить до неї вернувся розум, і вона впізнала старого.
— А ти часом не Леві Канаан? — вигукнула еврейка. — Халіла! [17] Геть від мене!
І висмикнула свою руку із рук старого.
— Так, я Леві Канаан, — ствердив той, намагаючись погамувати гикавку. — Невірні зробили все, щоб висушити джерело. Я приніс повен глек води, я прийшов до своєї Хагар.
— Ой ні, Штефане, — тихо озвалася Хагар. — Як невчасно ти прийшов. Тебе дуже довго не було біля мене й біля нашої дитини. За цей час у тебе виросла борода, ти не мав коли стригти її, адже будував палац… новий палац для нас… А ти ж був такий вродливий, Штефане, й цілунок твоїх уст обпікав, наче вітер з Кіпру, а очі твої були, ніби в голуба.
— Хагар, моя Хагар… Це ж я, Леві Канаан, багатий єврей.
— Ти Леві Канаан, багатий єврей? Халіла! Геть від мене!.. Але, любий Штефане, поглянь на свою дитину. Ти дав мені солодкого вина, обкадив ладаном та благовоннями свою палату й поцілував мене в уста… Забери, забери мене звідси в новий палац, він буде ще кращим, ніж старий…
Леві подав їй глечик.
— Халіла! Геть від мене!
Глечик випав з рук старого, брязнув об каміння і розлетівся на друзки. Леві зробив великі очі, навіщось придивився до віконних цвяхів і поторгав грати. Ярмулка впала з голови, й він сам теж безсило впав поруч із нею.
— Заснув, любий мій наречений, — сказала Хагар. — Спочив у своєму палаці на пурпурових перинах, під золотистим пологом.
Вона в неусвідомленому пориві простягла руку до старого, який не підводився, й упівголоса, мовби присипляючи дитину, мовила:
— Солодкого сну тобі, моє кохання, солодкого сну!
1869–1874
СМЕРТЬ ІОАНА ВЕСТІМІЄ
І
Іоан Вестіміє не мав ніяких підстав для того, аби бути видатною людиною, та й не прагнув цього. На відміну від інших, він був геть позбавлений заздрощів, завжди перебільшував чужі заслуги й применшував власні, отож люди казали про нього як про споглядальний розум, хоча, зізнаймося, важко уявити, яким чином в одній людині можуть поєднуватися вишуканість споглядання і ревматизм… втім, зараз мова не про те.
А мова про нашого Іоана, котрий день у день регулярно відміряв шлях від свого будиночка до канцелярії, від канцелярії до кав’ярні, звідки, переглянувши кілька ілюстрованих газет, рушав у трактир, а вже з трактиру вертав додому, жодного разу не дозволивши собі порушити чи урвати узвичаєний маршрут, в той час, коли в битті його серця, навпаки, раз по раз траплялися перебої.
Може, через це, а може, з якої іншої причини, але надійшов час, коли Іоан, маючи досі блискучу пам’ять, мало-помалу почав її втрачати. Отож одного вечора сталося так, що він, збираючись написати листа своїй дівчині-білявці, котру вірно кохав понад шістнадцять років, ураз геть забув її ім’я. Він розкрив словник власних імен, переглянув жіночі імена на кожну літеру абетки, та дарма: того імені так і не міг пригадати.
Щонайперше він подумав, що його спіткала часткова афазія й він забув якусь літеру в абетці; потім йому спало на гадку, буцім під черепом у нього з’явилася пухлина, яка й тисне на мозок, навіваючи іпохондричні настрої. На наш погляд, одначе, все пояснювалося тим, що Іоан передчасно затулив заслінку в комині й трохи вчадів.
Втім, сам він цієї думки не поділяв. Уклавшись на ніч, він раптом відчув, як права рука почала дерев’яніти.
І хоч Іоан був абсолютно при пам’яті, все ж рукою поворушити не міг. Услід за тим затерпла права нога, й нарешті він заснув.
Проте сон тривав не довго. З ліжка він схопився так легко й чувся таким здоровим, як ніколи досі; серце билося бадьоро й випромінювало тепло, і сам він ступав так легко, наче молодий олень. Була десята година вечора. Іоан швидко вдягнувся й подався в місто, зайшов до своєї улюбленої кав’ярні й заходився гортати газети.
Але от що йому здалося надто дивним: завсідники кав'ярні вихоплювали з його рук газети, навіть не питаючи дозволу, при цьому багато з них його мовби й не бачили, й тільки ті, що вирізнялися своєю аристократичною блідістю та глибоко запалими очима, дивились на нього й зітхали. Чимось ці люди були йому вкрай симпатичні, але чим, він і сам не знав.
Десь трохи ближче до опівночі Іоан відчув неясну тривогу.
Вийшовши з кав’ярні й не випивши своєї традиційної чорної кави, він ковзнув поглядом по одній з вечірніх газет і з величезним подивом прочитав: