«Повідомляємо, що сьогодні, о сьомій годині вечора, п. Іоан Вестіміє помер від розриву серця. Гірко оплакуємо передчасну смерть молодої людини, яка, окрім твердого й гідного всілякої пошани характеру, відзначалася також витонченим споглядальним розумом та помітною розважливістю».
Іоан не міг собі пояснити, хто пожартував з ним так зле, давши це оголошення в газету.
Він побрів навмання вулицею. Повний місяць щедро лив на землю напівпрозоре світло, тут і там вихоплюючи з вуличної темряви то кравецьку майстерню, то зачинені вікна спорожнілого салону, чи довгий білий мур навколо церковного двору. Він геть розчулився від цього небувало солодкого світла, а ще дужче — мід легкості власної ходи, аж доки нарешті прийшов додому й ліг спати. Певне, вже займався день, бо проспівали півні, а він усе ще міцно спав; так міцно, що навіть не пішов на роботу в канцелярію, не кажучи вже про інші справи. Проте й крізь най-міцніший сон чулося йому щось схоже на бджолине дзижчання, таке меланхолійне й сумне. Час від часу Іоану хотілося струсити головою, позбутися наслання, й він напружував зір, бачив спалахи вогнів, але одразу ж знову провалювався в сон, так і не збагнувши нічого з того загадкового й жалісного дзижчання.
II
Прокинувшись на другий день пізно увечері, він побачив за столом кількох приятелів, які грали в карти, й озвався до них захриплим голосом: «Добрий вечір». Вони враз підвелися й з великим подивом перезирнулися.
Тільки найзухваліший з-поміж них, Олександр, сказав:
— Слухай, злодію, спав би ти собі смирно, коли не хочеш зіпсувати нам landsgruenet[18].
Усі почали сміятися, хтось навіть потягнув Іоана за ногу.
Його все це розсердило, він підвівся й мовчки вийшов геть. Щоправда, трохи дивним було те, що вкладався він роздягнений, а встав у своєму найкращому чорному вбранні, в якому й опинився надворі. Падав перший у цьому році сніг, і вздовж усієї вулиці гарно вбрані дітваки гралися в сніжки й весело сміялись.
— Гей, хлопче, як тебе звати? — спитав Іоан котрогось.
— Я не маю імені, бо нехрещений, — засміявся у відповідь хлопчак.
Те ж саме почув Іоан і від інших дітей.
Цього вечора до кав’ярні він не пішов, зате потоптався перед театром, милуючись вродливими жінками, що виходили з вистави.
Ось його погляд прикипів до принцеси Б., однієї з найперших красунь міста. Вся вона була схожа на червону троянду в обрамленні білявого волосся, що вибивалося з-під світло-сизого капюшона.
Іоану давно запала в серце ця висока, дебела, молода і вродлива воднораз жінка. Але яким чином йому зараз вистачило зухвалості підсісти до неї в екіпаж, обійняти за шию й поцілувати?
— Непогано сидиш, — мовила вона, всміхнувшись і приготувавшись боронитися.
Швидко домчали до будинку дами, він подав їй руку, й вони піднялися сходами. Принц, побачивши Іоана, зовсім не обурився, вона ж ухопила бідолашного парубка й потягла за собою в будуар, увібраний у біле та бузкове. Геть не соромлячись, вона почала роздягатись, і коли він обвив руками її білошкіру шию, принцеса засміялася, поглянувши йому в очі так глибоко і з таким невимовним щастям, наче вони були знайомі років з десять.
Втім, її поведінка зовсім не дивувала Іоана. Білосніжне тіло чарівної жінки світилося святістю й ангельською непорочністю, аж було б несподіваним, якби вона раптом здумала соромитися своєї відвертої розкутості. Вона обдивилася себе в дзеркалі, тоді спинила на Іоанові довгий, замріяний і водночас зосереджений погляд і сказала:
— Ходи, ходи зі мною спати!
Рожеве світло від лампадки мерехтіло на бузкових стінах, оздоблених сріблястими квітами, на тонких, розшитих білим по фіолетовому, вилогах шатра над ліжком; жива статуя неземної краси лягла на постіль, а бідолашний парубок сів біля неї, вбираючи її поглядом і пестячи груди.
Вона сміялась ненастанно, мовби снився їй рай, лінькувато потягалася на м’якому ліжку й тихо нашіптувала:
— Який ти гарний, як я люблю тебе, відколи ти поглянув на мене своїми страдницькими очима! О, яке солодке кохання, про яке не знає ніхто на цілому світі. Правда ж, ти ні про що не мрієш, коли я тебе кохаю? Не думаєш про те, що зітхатиму за тобою, наче горлиця вночі, та й навіщо тобі про те думати? Але ти якось дізнався, що вродливий і що я покохала тебе до безпам’яті, чи не так? Тільки не втрачай розуму й не живи моїм, щоб на тебе не вказували інші… Так… у прихистку будуара, коли ніхто не знає мене, коли зі мною тільки ти, єдиний, тоді я тебе дуже-дуже кохаю…