Безліч запитань поставало у дівчини, але, врахувавши настрій Аннабет, вона вирішила мовчати.
Коли дівчата піднялися на один із пагорбів, що оточували табір, Пайпер побачила дивовижний краєвид на долину: величезні масиви лісів, що простягнулися на північний захід, казкове узбережжя, струмочок, озеро, пишні зелені луки. Тут відкривалася повна панорама будиночків таборян — чудернацький набір споруд, виставлених грецькою літерою омега — Ω. Виток будиночків обрамляв ігровий майданчик і крилами розходився в обидва боки. Загалом Пайпер нарахувала двадцять будиночків. Один сяяв золотом, другий — сріблом. У третього була трава на даху. Ще один був яскраво-червоним, з окопами й колючим дротом навколо. Один з будиночків був чорним, із палаючими зеленим вогнем смолоскипами на вході.
Поміж засніжених пагорбів і лук усе це здавалося окремим, іншим світом.
— Долина прихована, від смертних очей, — сказала Аннабет. — Також, як ти могла помітити, ми керуємо погодою. Кожний будиночок представляє якогось грецького бога і є житлом для його дітей.
Вона подивилася на Пайпер, наче намагалася оцінити, як та сприймає новини.
— Кажеш, моя мама богиня?
Аннабет кивнула.
— Ти сприймаєш це напрочуд спокійно.
Пайпер не могла відповісти їй чому. Їй було важко визнати, що так просто пояснювалися ті дивні почуття, що виникали в неї протягом стількох років; сварки з батьком через те, що в домі не було жодної маминої світлини і що він ніколи не міг точно розповісти, як і чому мама їх залишила. Але найбільше її бентежив той сон, що попередив її про ці події. «Незабаром вони тебе знайдуть, напівбогине, — гуркотів голос у ньому. — Коли вони це зроблять, виконуй наші вказівки. Слухайся — і, можливо, твій батько не помре».
Пайпер знервовано перевела подих.
— Мабуть, у це трохи легше повірити після такого ранку. Отже, хто моя мама?
— Незабаром дізнаємося, — відповіла Аннабет. — Тобі скільки... п’ятнадцять? Боги начебто мають визнавати своїх дітей у тринадцять. Такою була угода.
— Угода?
— Вони дали обіцянку минулого літа... ну, довго розповідати... але вони пообіцяли більше не нехтувати своїми дітьми-напівбогами, визнавати їх до того, як їм виповниться тринадцять. Іноді це потребує трохи більше часу, але ти бачила, як швидко визнали Лео, щойно він сюди потрапив. Тобі не доведеться довго чекати. Можу заприсягтися, увечері біля вогнища нам подадуть знак.
Цікаво, чи в неї теж з’явиться над головою палаючий молот, чи, з її везінням, щось навіть більш дурнувате. Палаючий вомбат[7], наприклад. Хто б не був її матір’ю, Пайпер не сумнівалася, що та з гордістю визнає доньку-клептоманку з купою проблем.
— Чому в тринадцять?
— Чим старше стаєш, — сказала Аннабет, — тим частіше чудовиська тебе помічають і намагаються вбити. Тому ми відправляємо захисників у школи, щоб вони шукали вас і доставляли в табір, перш ніж стане запізно.
— Як тренер Хедж?
Аннабет кивнула.
— Він... він був сатиром — наполовину людиною, наполовину козлом. Сатири працюють на табір: знаходять напівбогів, захищають їх і приводять сюди, коли настає час.
Пайпер було зовсім не важко повірити в те, що тренер Хедж був наполовину козлом. Вона бачила, як цей чолов’яга їсть. Тренер їй ніколи сильно не подобався, але вона й уявити не могла, що він пожертвує своїм життям заради них.
— Що з ним сталося? — запитала вона. — Коли ми піднялися в небо, він... він загинув?
— Важко сказати, — на обличчі Аннабет проступив вираз болю. — З грозовими духами... важко битися. Навіть наша краща зброя, Небесна бронза, проходить крізь них без ушкоджень, хіба що нападеш зненацька.
— Меч Джейсона перетворив їх на пил, — пригадала Пайпер.
— Тоді йому пощастило. Якщо гарненько дати чудовиську копняка, то можна перетворити його на пил, відправити назад до Тартару.
— До Тартару?
— Величезна прірва у Підземному царстві, звідки приходять найжахливіші чудовиська. Щось на кшталт безодні зла. Хай там як, після перетворення на пил минають місяці, навіть роки, перш ніж вони зможуть відродитися. Але оскільки той грозовий дух, Ділан, утік... хоча я не знаю, навіщо йому залишати Хеджа живим. Усе ж таки Хедж був захисником. Він розумів, на що йде. У сатирів немає смертної душі. Він відродиться деревом, чи квіткою, чи ще чимось подібним.
Пайпер уявила тренера Хеджа кущиком дуже розлючених фіалок. Від цієї думки вона почувалася ще гірше.
Дівчина втупилася поглядом на будиночки внизу, її охопили жахливі думки. Хедж загинув заради того, щоб вона безпечно потрапила сюди. Десь там, унизу, будиночок її мами, а це означає, що вона має братів і сестер, яких мусить зрадити. «Роби, як ми скажемо, — сказав голос. — Або наслідки будуть болісними». Вона сховала руки під пахвами, намагаючись зупинити їх тремтіння.
7
Австралійська тварина, яка нагадує маленького ведмедя. Відома тим, що має послід у формі кубиків. —