— Але той веселковий чувак із поні, Бутч... він згадав про якесь прокляття.
— Гм... слухай, то пусте! З того часу, коли загинув попередній староста Дев’ятого Будиночка...
— Загинув? Типу болісно?
— Мабуть, краще тобі розпитати про це своїх сусідів.
— Гаразд, і де мої друзяки? Хіба їхній староста не має влаштовувати мені ексклюзивну екскурсію?
— Він... не може. Сам побачиш. — Вілл побіг уперед, перш ніж Лео встиг ще щось запитати.
— Прокляття й смерті, — промимрив Лео собі під ніс. — Усе стає дедалі краще.
Він проходив повз ігровий майданчик, коли помітив свою стару няньку. Її він найменше очікував зустріти в таборі напівбогів.
Лео наче прикипів до місця.
— Що сталося? — запитав Вілл.
Тітонька Калліда, або тія[12] Калліда. Так вона себе називала, але Лео не бачив її з дитсадка. Стоїть там собі, наче й не вона, у тіні великого білого будинку на кінці майданчика й дивиться на нього. У чорній лляній вдовиній сукні та з чорною шаллю на голові. Обличчя зовсім не змінилося: пожухла шкіра, пронизливі темні очі, зморщені руки — наче пазурі. Вона виглядала древньою, але точнісінько такою, якою Лео її пам’ятав.
— Та стара пані... — сказав Лео. — Що вона тут робить?
Вілл спробував збагнути, куди дивиться Лео.
— Яка ще стара пані?
— Чувак, он та стара пані. Та, що в чорному. Скільки старих пані ти тут бачиш?
Вілл насупив брови.
— Гадаю, у тебе був важкий день, Лео. Можливо, Туман досі грається з твоїми думками. Чому б нам не піти просто до твого будиночка?
Лео хотів заперечити, але, коли знову подивився в бік великого білого будинку, тія Калліда вже зникла. Він був упевнений, що вона була там, наче спогади про маму прикликали Калліду з минулого.
І це було не на добре, тому що тія Калліда колись намагалася його вбити.
— Та я просто знущаюсь із тебе, старий, — Лео дістав шестірні й важелі з кишені та почав крутити їх у руках, щоб заспокоїти нерви. Не можна, щоб усі в таборі вважали його божевільним. Принаймні не божевільнішим, ніж він був.
— Гайда, подивимось на Дев’ятий Будиночок, — сказав він. — Я в настрої для гарного прокляття.
Зовні будиночок Гефеста виглядав, як величезний трейлер із блискучими металевими стінами й решітками на вікнах. Вхідні двері були наче в банкового сховища — круглі та завтовшки в декілька футів. Їх відчинення супроводжувалося обертанням купи латунних шестірень та випусканням диму з гідравлічних поршнів.
Лео присвиснув.
— А вони розуміються на стімпанку, еге ж?
Усередині будиночок здавався занедбаним. Сталеві підйомні ліжка з високотехнологічними прибамбасами були складені в стіни. На кожному були цифрова панель управління й блокувальний механізм, мерехтіли світлодіодні лампи та блищали самоцвіти. Лео припустив, що в кожного таборянина є свій кодовий замок для спускання ліжка, за яким, швидше за все, є ніша зі сховищем і, мабуть, декілька пасток для небажаних гостей. Принаймні саме так сконструював би ліжко Лео. З другого поверху, хоча зовні не здавалося, що він тут може бути, опускалася пожежна жердина. Кільцеві сходи вели в якесь місце на кшталт підвалу. Стіни були обвішані всіма електричними інструментами, які тільки міг уявити Лео, а на додаток ще й безліччю ножів, мечів та інших знарядь руйнування. Величезний верстак був завалений металобрухтом: гвинти, болти, шайби, цвяхи, заклепки та безліч інших деталей. У Лео з’явилося сильне бажання покласти все це собі в кишені куртки. Він любив подібні штуки. Але йому знадобилася би ще сотня курток з кишенями, щоб умістилося все.
Роздивляючись навколо, Лео наче повертався назад до маминого цеху. Зброя, може, й була зайвою... але інструменти, купи металобрухту, запах масла, металу й гарячих двигунів. Вона була б у захваті від цього місця.
Він прогнав цю думку геть. До чого ці болісні спогади. «Рухайся далі!» — таким було його гасло. Не зациклюйся ні на чому. Не залишайся в одному місці задовго. Тільки так можна залишатися на крок попереду від смутку.
Він зняв зі стіни довге знаряддя.
— Електрокоса? Нащо богу вогню електрокоса?
Голос у тіні відповів:
— Ти будеш вражений.
У кінці кімнати, на одному з ліжок, хтось був. Завіса з темного камуфляжного матеріалу згорнулась, і Лео побачив хлопця, якого мить тому не помічав. Важко було його якось описати — бідолаху ледве не цілком укривали бинти. На голові не замотаним у марлю залишалося тільки обличчя — усе набрякле і в синцях. Він виглядав як хлопчик з тіста «Піллсбері»[13], якого добряче відлупцювали.
13
Компанія, що виробляє продукти борошномельної промисловості. На їхніх обгортках зображений біленький пухкенький чоловічок-кухар, зліплений з тіста. —