— Quis eram... — Джейсон затнувся, а тоді свідомо зробив зусилля й промовив англійською. — Що це було?
— Ти знаєш латину, — зауважив Хірон. — Авжеж, більшість напівбогів розуміють декілька фраз. Ця мова в їхній крові, але не так глибоко, як давньогрецька. Ніхто не може бігло розмовляти латинською мовою без тренувань.
Джейсон спробував зрозуміти, до чого Хірон усе це говорить, але забагато частин його пам’яті було загублено. Він досі відчував, що йому не слід тут бути. Це було неправильно... і небезпечно. Але принаймні Хірон не виглядав загрозливо. Навіть більше, кентавр, здається, хвилювався за нього і боявся за його безпеку.
В очах Хірона віддзеркалився вогонь, від чого вони наче вкрилися брижками.
— Я навчав твого тезку — першого Джейсона[17]. На його долю випав тяжкий шлях. Я бачив багатьох героїв. Бачив, як вони приходять і йдуть. Інколи їх чекав щасливий кінець. Але здебільшого сумний. Від цього в мене розривається серце. Щоразу, коли вмирає один з моїх учнів, я наче втрачаю власну дитину. Але ти... ти несхожий на жодного з тих, кого я коли-небудь навчав. Твоя присутність у цьому місці може перетворитися на катастрофу.
— Спасибі, — сказав Джейсон. — Ви, безперечно, вмієте надихати своїх учнів.
— Перепрошую, синку! Проте це правда. Я сподівався, що після успіху Персі...
— Ви маєте на увазі Персі Джексона? Хлопця Аннабет, зниклого безвісти?
Хірон кивнув.
— Я сподівався, що після того, як він досяг успіху в Битві Титанів і врятував Олімп, ми житимемо в спокої. Я зможу насолодитися останнім тріумфом, щасливим кінцем, а потім, можливо, тихо піти на спочинок. Мав здогадатися! Остання глава наближається, як і раніше. Ще не таке буде.
Ігровий автомат видав «пі-пі-пі-пі», оголошуючи смерть Пакмена.
— Чу-у-у-у-дово, — вимовив Джейсон. — Отже, остання глава. Траплялося раніше. Ще не таке буде. Звучить непогано, проте не могли б ми повернутися до тієї частини, де я мав бути мертвим? Мені вона найбільше не подобається.
— Боюсь, синку, я не можу пояснити. Я присягнув Стіксом і всім священним, що ніколи... — Хірон нахмурився. — І все ж ти тут, що вже є порушенням тієї самої клятви. Це так само неможливо. Я не розумію. Хто міг таке зробити? Хто...
Леопард Сеймур завив. Його розкрита паща завмерла. Ігровий автомат припинив пищати. Камін більше не тріскотів. Полум’я в ньому застигло, наче то було червоне скло. Маски безмовно витріщилися на Джейсона зі своїми моторошними виноградними очима і вкритими листям язиками.
— Хіроне? — гукнув Джейсон. — Що відбу...
Старий кентавр теж застиг. Джейсон зіскочив з крісла, але Хірон не реагував. Його рот завмер на половині слова. Очі не кліпали. Груди не дихали.
— Джейсоне, — промовив голос.
На одну жахливу мить йому здалось, що говорить леопард. А потім темний туман виплив із пащі Сеймура, і Джейсона охопила ще гірша думка: «Грозові духи!».
Він витяг з кишені золоту монету. Одне обертання — і вона перетворилася на меч.
Туман набув форми жінки в чорних одежах. Її обличчя приховувала відлога, але очі сяяли в темряві. На плечах лежала накидка з козячої шкіри. Джейсон не знав, з чого зрозумів, що це була саме козяча шкіра, і все ж він її впізнав і був певен, що це важливо.
— Ти що, збираєшся напасти на свою покровительку? — дорекла йому жінка. Її голос відбивався луною в голові. — Опусти свій меч.
— Хто ви?! — запитав Джейсон. — Як ви...
— У нас обмаль часу. Моя в’язниця сильнішає з кожною годиною. Я накопичувала сили цілий місяць, щоб дати змогу найслабшим чарам пробитися крізь кайдани. Мені вдалося доставити тебе сюди, але тепер у мене залишилося мало часу і ще менше сил. Можливо, це наша остання розмова.
— Ви у в’язниці? — Джейсон вирішив, що, мабуть, не буде опускати меч. — Ми не знайомі, і ви не моя покровителька.
— Ми знайомі, — наполягла вона. — Я знаю тебе від народження.
— Я не пам’ятаю. Я нічого не пам’ятаю.
— Так, не пам’ятаєш, — погодилася жінка. — Це теж було необхідно. Багато років тому твій батько віддав мені твоє життя як подарунок, щоб угамувати мій гнів. Він назвав тебе Джейсоном на честь мого улюбленого смертного. Ти належиш мені.
— Овва! — сказав Джейсон. — Нікому я не належу.
— Час віддавати борги. Знайди мою в’язницю. Звільни мене, або їх цар повстане із землі, і я буду знищена. Тоді ти ніколи не повернеш собі пам’ять.
— Це що, погроза? Ви забрали мої спогади?
— У тебе є час до заходу сонця у день сонцестояння. Чотири короткі дні. Я в тебе вірю!
17
Тут і далі йдеться про давньогрецького героя Ясона. Англійською його ім’я вимовляється як «Джейсон»