Вона ще раз посміхнулася до нього (остання її посмішка в його житті) і повернулася.
Минуло кілька секунд, коли внутрішні двері з гуркотом зачинилися. А за ними зачинилися і зовнішні.
— Мамо?
Серце Лео закалатало. Щось важке грюкнуло в приміщенні. Він побіг до дверей, але, скільки б не тягнув і не бив ногами, вони не відчинялися.
— Мамо!
Він несамовито настукав повідомлення крізь стіну: «Усе гаразд?»
— Вона тебе не чує, — промовив голос.
Лео озирнувся і побачив дивну жінку.
Спочатку він вирішив, що це тія Калліда. Вона була закутана в чорну одежу, а її обличчя вкривала вуаль.
— Тія? — запитав він.
Жінка хмикнула, мляво й тихо, наче наполовину була вві сні.
— Я не твій хранитель. Усього лише родинна схожість.
— Що... що вам потрібно? Де моя мама?
— Ах... відданий матері. Як мило. Але, бач, у мене теж є діти... і я розумію, що одного дня ти битимешся проти них. Коли вони спробують пробудити мене, ти їм завадиш. Я не можу цього дозволити.
— Хто ви? Я не хочу ні з ким битися.
Вона пробурмотіла, наче сновида в трансі:
— Розсудливий вибір.
Із жахом Лео усвідомив, що жінка насправді спить. За вуаллю були заплющені очі. Але дещо було ще химернішим — її одяг був не з тканини. Він був зроблений із землі — сухого чорного бруду, що кружляв навколо неї. Бліде спляче обличчя ледь визирало з пилової завіси, і в Лео було моторошне відчуття, що вона щойно повстала з могили. Якщо жінка спала, то краще б вона й не прокидалася, подумав Лео. Він був упевнений, що, якщо це станеться, вона стане ще страшнішою.
— Поки що я не здатна тебе знищити, — пробурмотіла жінка. — Мойри цього не дозволять. Проте вони не захищають твоєї матері і не перешкодять мені зламати твій дух. Згадай цю ніч, маленький герою, коли тобі скажуть піти проти мене.
— Не чіпай мою маму!
Страх стиснув його горлянку, коли жінка почовгала вперед. Вона пересувалася радше як лавина, аніж людина, — темна стіна землі, що рухалася йому назустріч.
— Як ти мене зупиниш? — прошепотіла вона.
Вона пройшла просто крізь стіл, і частинки її тіла знову з’єдналися на іншому кінці. Вона нависла над ним, і він знав, що вона так само пройде крізь нього. А він був єдиним, що відділяло її від мами.
Його руки спалахнули.
На обличчі жінки з’явилася сонна посмішка, наче вона домоглася свого. Лео з відчаєм закричав. В очах почервоніло. Язики полум’я охопили земляну жінку, стіни, зачинені двері. І Лео знепритомнів.
Коли він отямився, то був у машині швидкої допомоги.
Медсестра намагалася бути люб’язною. Вона сказала йому, що приміщення згоріло вщент. Його мати не вціліла. Медсестра виказувала співчуття, але Лео відчував тільки порожнечу. Він утратив самовладання, точнісінько як попереджала мати. Він винуватий у її смерті.
Незабаром за ним прийшла поліція, і вони вже не були такі люб’язні. За їхніми словами, вогонь зайнявся в кімнаті для відпочинку, точнісінько там, де стояв Лео. Він дивом уцілів, і все ж, яка дитина зачинятиме двері робочого місця матері, знаючи, що та всередині, а тоді влаштовуватиме пожежу?
А потім сусіди по будинку розповіли поліції, яким Лео був дивним хлопчиком. Вони розповіли про відбитки, випалені на столі в садку. Вони завжди знали, що із сином Есперанси Вальдес щось не так.
Родичі відмовлялися брати хлопчика до себе. Його тітка Роза назвала Лео «діабло»[22] і прагнула, щоб соцробітники швидше забрали його геть. Так Лео вирушив до свого першого дитячого будинку. За декілька днів він утік. У деяких дитячих будинках він залишався довше, ніж в інших. Він клеїв дурня, з кимось товаришував, удавав, що нічого його не турбує, але потім усе одно тікав. Тільки так він міг послабити біль: постійний рух, що дає відчуття дедалі більшої віддаленості від попелу того цеху.
Лео пообіцяв собі, що ніколи більше не гратиметься з вогнем. Він уже дуже давно не згадував про тію Калліду чи сплячу жінку, закутану в земляні одежі.
Лео майже дістався лісу, коли йому почувся голос тії Калліди: «Ти не винний, маленький герою! Наш ворог повстає. Час припинити тікати».
— Геро, — пробурчав Лео, — тебе навіть не має тут, га? Ти в ув’язненні бозна-де.
Відповіді не було.
Але тепер Лео принаймні хоч щось розумів. Гера наглядала за ним протягом усього його життя. Якимсь чином вона знала, що одного дня він їй знадобиться. Можливо, ці мойри, про яких вона згадувала, могли віщувати майбутнє. Лео не був певен. Проте він знав, що йому судилося піти на це завдання. Джейсонове пророцтво застерегло їх щодо землі, і Лео був упевнений, що це стосувалось сплячої жінки із цеху, закутаної в одежі з рухливого бруду.