– Ні, але фахівцю із соціологічного аналізу скажуть, – відповів Карпентер і потягся до інтеркому.
– Не варто. Я поясню. Дам вам більше підказок. Візьмемо Лелу Мачан. Вона тікає у Римську імперію, де веде омріяне життя фатальної жінки. Кожен чоловік закохується в неї. Юлій Цезар, Брут, увесь Двадцятий легіон, людина на ім‘я Бен Гур. Ви ж розумієте, що тут щось не так? Вона ще курить сигарети.
– То й що? – спитав Карпенетр після паузи.
– Я продовжу, – сказав Скрим. – Джордж тікає у Англію дев‘ятнадцятого століття, де він – член Парламента, друг Ґледстоуна, Каннінга і Дизраелі, у чийому роллс-ройсі вони їздять. Ви знаєте, що таке роллс-ройс?
– Ні.
– Була така автомобільна марка. Вам ще не ясно? – Скрим збуджено міряв підлогу кроками. – Карпентер, це відкриття – щось більше за телепортацію чи подорожі в часі. Можливо, у цьому спасіння людини. Навряд чи я перебільшую. Тим двом дюжинам контужених з палати Т бомба дала можливість настільки грандіозну, що не дивно, що ваші експерти не можуть цього осягнути.
– Що, в біса, може бути грандіознішим за подорожі в часі, Скрим?
– Слухайте мене, Карпентер. Ейзенхауер балотувався не раніше середини двадцятого століття. Натан Райлі не міг водночас дружити з Діамантом Джимом Брейді і ставити на Ейзенхауера. Брейді помер за четверть століття до того, як Айк став Президентом. Марчіано побив Ла Страрцу через п‘ятдесят років після заснування автомобільної компанії Генрі Форда. Час, куди тікає Натан Райлі, повен таких анахронізмів.
Карпентера це збентежило.
– Лела Мачан не могла мати Бена Гура коханцем, бо того ніколи не було в Римі. Він узагалі не існував. Він просто книжковий персонаж. І вона не могла палити – у них тоді не було тютюну. Розумієте? Ще більше анахронізмів. Підвозити Джорджа Ханмера на роллс-ройсі Дизраелі теж не міг, тому що він помер задовго до того, як з‘явилися автомобілі.
– Що ви таке балакаєте, – вигукнув Карпентер. – Ви хочете сказати, що вони брешуть?
– Ні. Не забувайте, сон їм не потрібен, їжа теж. Вони не брешуть. Вони справді подорожують у минуле. Вони там їдять і сплять.
– Але ви ж щойно сказали, що їх історії нереальні, бо повні анахронізмів.
– Це тому, що вони відправляються у те минуле, яке самі собі уявляють. У Натана Райлі своя думка про те, якою була Америка на зорі двадцятого століття. Думка хибна і повна анахронізмів, бо він не вчений; але для нього вона справжня. Він може там жити. Те саме і з рештою.
Карпентер широко відкрив очі.
– Усе це майже неможливо зрозуміти. Ці люди знайшли спосіб втілити свої бажання. Вони знають, як перенестись у світ своїх мрій. Вони здатні жити там і, можливо, залишатись там назавжди. Боже мій, Карпенетер, це ж і є ваша Американська мрія. Це чудо, безсмертя, божественна сила творення, перемога розуму над матерією… Це треба досліджувати, треба вивчати. Це знання мусить належати світові.
– Ви можете зробити це, Скрим?
– Ні. Я історик, натура не творча, тож це не для мене. Вам потрібен поет… людина, яка розуміє, з чого зіткані мрії. Від перенесення мрій на папір чи полотно, певно, не так вже й важко перейти до перетворення мрії на дійсність.
– Поет? Ви це серйозно?
– Звісно, що так. Ви не знаєте, хто такий поет? Ви ж нам п‘ять років твердили, що ми ведемо цю війну, щоб врятувати поетів.
– Киньте свої дотепи, Скрим, я…
– Відправте у палату Т поета, той з‘ясує, як вони це роблять. Тільки він і зможе. Поет і так наполовину живе у мрії. Як тільки він навчиться сам, то зможе пояснити це вашим психологам і анатомам. Ті вже зможуть навчити нас; але тільки поет зможе перейняти знання у пацієнтів і дати його вашим фахівцям.
– Я думаю, ви праві, Скрим.
– То не тягніть, Карпентере. Ці пацієнти повертаються до нас чимраз рідше. Треба проникнути у їхню таємницю, поки вони не позникали назавжди. Направте поета у палату Т.
Карпентер заговорив у інтерком.
– Пришліть до мене поета, – сказав він і почав чекати, чекати, поки Америка гарячково перебирала свої двісті дев‘яносто мільйонів загартованих і відточених фахівців, свої спеціалізовані знаряддя для захисту Американської мрії про красу і поезію, і Найкраще в Житті. Він чекав, поки знайдеться поет, не розуміючи, чому пошук так довго не дає результату, і чому Бредлі Скрим регоче без кінця над цим останнім, фатальним зникненням.