Жоель Діккер
Зникнення Стефані Мейлер
Любі читачі!,
цієї миті, коли ви поринаєте у мій роман, я хочу вшанувати пам’ять мого видавця, Бернара де Фаллуа, що покинув нас у січні 2018 року.
Це був непересічний чоловік, з винятковим чуттям у видавничій справі. Я завдячую йому всім. Він був тим щасливим шансом, що випав мені в житті. Мені його так бракуватиме.
Читаймо!
Констанції присвячується
Про події 30 липня 1994 року
Тільки людям, які знають Гемптонс у штаті Нью-Йорк, відомо про події 30 липня 1994 року в Орфеї, маленькому курортному містечку, що приліпилося на океанському узбережжі. Того вечора розпочинався перший в історії міста театральний фестиваль, і ця подія, що мала національне значення, привабила велику кількість публіки.
Уже надвечір туристи і місцевий люд почали збиратися на головній вулиці, щоби взяти участь у численних святкових заходах, які організувала міська влада. Спальні райони спорожніли, аж здавалося, ніби в містечку ніхто більше не живе: не було ні перехожих, ні сімейних пар, які завжди сиділи о цій порі на ґанках, ні дітлахів, що каталися на роликах, не видно було ні душі і в садках — усі подалися на головну вулицю.
О двадцятій годині єдиною ознакою життя в пустельному кварталі Пенфілд було авто, що помалу котилося порожніми вулицями. Чоловік, який сидів за кермом, нишпорив панічним поглядом по тротуарах. Ніколи ще не почувався він таким самотнім. Не було нікого, хто міг би прийти на поміч. Він не знав, що діяти. Його дружина вийшла побігати і не повернулася додому.
Семюель і Меґан Падалін були з тих поодиноких мешканців містечка, які того першого фестивального вечора лишилися вдома. Квитків на відкриття фестивалю роздобути не пощастило, бо їх просто-таки розхапали, а товктися в натовпах на центральній вулиці чи на набережній було нецікаво. Як і щодня, о вісімнадцятій тридцять Меґан вийшла побігати. Кожного вечора, крім неділі, коли вона давала своєму тілу спочити, пробігала певний, давно вже визначений маршрут. Стартувала від своїх воріт, піднімалася вулицею Пенфілд до Пенфілд-Крісчент, що окреслювала півколо біля невеличкого парку. Там вона зупинялася, щоб виконати на моріжку низку незмінних вправ, потім тим-таки шляхом поверталася додому. Все те тривало сорок п’ять хвилин, часом п’ятдесят, якщо вона барилася із вправами. Але не більше.
О дев’ятнадцятій тридцять Семюель Падалін здивувався, що дружини й досі нема.
О дев’ятнадцятій сорок п’ять почав непокоїтися. О двадцятій годині вже тривожно міряв кроками вітальню.
О двадцятій годині десять хвилин він не втерпів і сів за кермо, щоб проїхати кварталом. Найлогічнішим йому здавалося попрямувати звичним для Меґан маршрутом. Так і зробив.
Подався вулицею Пенфілд і дістався до Пенфілд-Крісчент, там посигналив. Була двадцята година двадцять хвилин. Ніхто не відгукнувся. Він зупинився на хвилю й уважно оглянув парк. Там нікого не було. Рушивши з місця, угледів на хіднику якийсь клунок. Спершу йому здалося, ніби то купа лахміття. Тільки потім зрозумів, що то людське тіло. Він вискочив з автівки, і серце його закалатало: то була дружина.
У поліції Семюель Падалін сказав, що спершу подумав, ніби вона зомліла від спеки. Він злякався, що їй стало недобре з серцем. Та, підбігши до неї, побачив кров і рану на потилиці.
Він почав кричати, гукати на поміч, не тямив, чи залишатися коло дружини, чи грюкати у двері сусідніх будинків, щоб хтось зателефонував до швидкої допомоги. В очах йому потьмарилося, ноги тремтіли. Його галас привернув увагу мешканця будинку на паралельній вулиці, який сповістив поліцію.
За кілька хвилин по тому поліція оточила квартал. Один із поліціянтів, які перші прибули на місце і почали встановлювати периметр безпеки, помітив, що зовсім близько від тіла Меґан, у будинку міського голови, прочинені двері. Він зацікавився й підійшов ближче. Виявилося, що двері виламані. Він вихопив пістолет, одним стрибком подолав східці на ґанку і гукнув. Відповіді не було. Він відчинив двері ударом носака й побачив на підлозі труп жінки. Перш ніж обережно ввійти до будинку з пістолетом у руці, гукнув підмогу. Увійшовши до передпокою, з жахом побачив, що праворуч від нього лежить тіло хлопчика. Потім, у кухні, знайшов міського голову, який плавав у калюжі крові, той теж був мертвий.
Усю родину було вбито.
Частина перша
У безодні
- 7
Зникнення журналістки
Понеділок, 23 червня — вівторок, 1 липня 2014 року
Джесс Розенберґ
Понеділок, 23 червня 2014 року
За тридцять три дні до прем’єри
21-го театрального фестивалю в Орфеї
Уперше і востаннє бачив я Стефані Мейлер, коли вона з’явилася на невеличкій урочистості, організованій з нагоди мого звільнення з поліції Нью-Йорка.
Того дня перед сценою, яку задля врочистих подій звели на паркувальному майданчику крайового центру поліції Нью-Йорка, зібралася ціла юрма поліціянтів, що поприходили з усіх бригад. Я теж стояв на ній разом із начальником, майором МакКенна, який опікувався мною упродовж усієї моєї кар’єри, а тепер вшановував мене прощальною промовою.
— Джесс Розенберґ — молодий капітан поліції, та, бачу, він занадто квапиться піти від нас, — сказав капітан, викликавши сміх у присутніх. — Ніколи не думав, що він піде раніше за мене. Недобре влаштоване це життя: всі хочуть, аби я пішов з поліції, а я й далі в ній перебуваю, всім хочеться, щоб лишився у ній Джесс, а Джесс із неї йде.
Мені було сорок п’ять років, і я покидав поліцію спокійний і щасливий. Прослуживши двадцять три роки, вирішив вийти на пенсію, яку віднині мав право отримувати, щоб утілити в життя давній проект. Служити залишалося ще тиждень, до 30 червня. Після того мала розпочатися нова сторінка мого життя.
— Пам’ятаю першу велику Джессову справу, — провадив майор. — Жахливе убивство чотирьох людей, яке він успішно розкрив, хоч ніхто в бригаді не вірив, що він здатний це зробити. Адже він був геть молодий. Відтоді всі зрозуміли, що Джесс — хлопець хоч куди. Всі, хто з ним працювали, знали, що слідчий він пречудовий, гадаю, я маю право сказати, навіть найліпший поміж нами. Ми прозвали його Капітан 100%, бо він розкрив усі справи, які йому діставалися, що робило з нього унікального слідчого. Ним захоплювалися колеги, довгі роки він був експертом-консультантом і наставником в академії. Нарешті я це скажу, Джессе: ми всі тобі страшенно заздрили!
Присутні знову засміялися.
— Ми не знаємо, що за проект очікує тебе, але бажаємо успіху в цій справі. Знай, що нам бракуватиме тебе в поліції, а особливо бракуватиме тебе нашим жінкам, які під час благочинних ярмарків поїдали тебе очима.
Вибухнули бурхливі аплодисменти. Майор приязно поплескав мене по плечу, потім я спустився зі сцени, щоб привітатися з присутніми на цій церемонії, перш ніж вони кинуться до буфету. Коли залишився сам, до мене підійшла дуже гарна жінка років тридцяти чи й більше, з якою я, здається, досі ніде не зустрічався.
— То це ви той славетний Капітан 100%? — тоном спокусниці запитала вона.
— Та начебто, — усміхнувшись, відказав я. — Ми знайомі з вами?
— Ні. Мене звати Стефані Мейлер. Я працюю в «Орфея кронікл».
Ми потисли одне одному руки. Стефані сказала:
— Ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас Капітан 99%?
Я насупив брови.
— Ви натякаєте на те, що я не розкрив котроїсь із моїх справ?
Щоб відповісти на те запитання, вона дістала зі сумочки ксерокопію з «Орфея кронікл» за 1 серпня 1994 року і простягнула мені.