Вона мешкала на Бендгем-роуд, у тихенькому провулку біля головної вулиці, у вузенькому триповерховому будинку. На першому поверсі була крамниця, на другому мешкав якийсь чоловік, а Стефані жила на третьому.
Я довго дзвонив у двері, грюкав, гукав, але марно: вочевидь, там не було ні душі.
— От бачите, її там нема, — сказав мені Монтань.
Я натиснув клямку, та двері були замкнені на ключ.
— А якщо увійти? — запитав я.
— У вас є ключ?
— Нема.
— У мене теж. Відмикали мені її батьки.
— То ми не ввійдемо?
— Ні. Не можна ламати дверей громадян без вагомої причини! Якщо хочете вже геть упевнитися, загляньте до місцевої газети й побалакайте з головним редактором, він покаже те повідомлення, яке отримав у понеділок увечері.
— А сусід унизу?
— Бред Мельшоу? Я опитував його вчора, він нічого особливого не бачив і не чув. Та й дзвонити в його двері нема сенсу: він працює кухарем в «Афіні», модному кафе наприкінці головної вулиці, то зараз він там.
Я не здався: спустився вниз і подзвонив у двері Бреда Мельшоу. Марно.
— Казав я вам, — зітхнув Монтань, спускаючись униз, поки я затримався перед дверми, сподіваючись, що мені таки відчинять.
Коли я теж попрямував униз, Монтань уже вийшов надвір. Прямуючи до дверей, я скористався тим, що опинився в будинку сам, і перевірив поштову скриньку Стефані. Крізь шпарину побачив, що всередині біліє конверт, і дістав його кінчиками пальців. Згорнув удвоє й нишком поклав до задньої кишені штанів.
Потому Монтань повіз мене до редакції газети «Орфея кронікл», неподалік від головної вулиці, щоб я зміг поговорити з Майклом Бірдом, головним редактором того часопису.
Редакція містилася в будинку із червоної цегли. Якщо зовні той дім мав гарний вигляд, то всередині було бозна-що.
Майкл Бірд прийняв нас у своєму кабінеті. Він мешкав в Орфеї від 1994 року, та я не пригадував, чи бачився з ним. Бірд пояснив, що, за збігом обставин, посів місце головного редактора через три дні після вбивства тих чотирьох бідолах, а потім працював із паперами й носа надвір не витикав.
— Відколи у вас працює Стефані Мейлер? — запитав я його.
— Місяців із дев’ять. Я взяв її на роботу торік у вересні.
— Вона хороша журналістка?
— Дуже. Вона підняла газету на новий рівень. Для нас це дуже важливо, бо непросто з номера в номер давати якісний матеріал. Знаєте, фінансові справи наші кепські: ми досі існуємо, бо винаймаємо ці приміщення в мерії. Люди зараз не читають газет, та й реклами ніхто більше не дає. Раніше ми були важливим крайовим виданням, нас поважали і читали. А нащо тепер читати «Орфея кронікл», якщо можна читати «Нью-Йорк таймс»? Не кажу вже про тих, що більше нічого не читають і задовольняються інформацією з Фейсбуку.
— Коли ви бачили Стефані востаннє? — запитав я.
— У понеділок уранці. На щотижневих редакційних зборах.
— Ви помітили щось незвичайне в її поведінці?
— Ні, геть нічого. Знаю, що її батьки занепокоїлися, та і я, й старший сержант Монтань пояснили їм учора, що вона мені надіслала пізно увечері в понеділок повідомлення про те, що її не буде.
Він дістав із кишені мобільник і показав мені повідомлення, яке надійшло опівночі з понеділка на вівторок.
«Мене не буде кілька днів у Орфеї. Важливі справи. Я все тобі поясню».
— І відтоді від неї не було звісток? — запитав я.
— Ні. Та, як по правді, мене це не бентежить. Стефані — журналістка з незалежним характером. Вона по-своєму працює з матеріалом. Я навіть не знаю, що вона зараз робить.
— Над чим вона працює тепер?
— Пише про театральний фестиваль. Щороку, наприкінці липня, в нас відбувається великий фестиваль.
— Так, я знаю.
— Так ось, Стефані хоче написати про нього зсередини. Готує на цю тему низку матеріалів. Зараз вона бере інтерв’ю у благодійників, завдяки яким цей фестиваль відбувається.
— І часто вона отак зникає? — запитав я.
— Я би радше сказав «буває відсутня», — уточнив Майкл Бірд. — Авжеж, вона часто так робить. Знаєте, професія журналіста потребує частенько покидати редакцію.
— А не казала вона вам щось про розслідування, яке зараз провадить? — запитав я ще. — Вона заявляла, що увечері в понеділок матиме одну важливу зустріч.
Я навмисне висловився невизначено, щоб не вдаватися в подробиці. Та Майкл Бірд похитав головою.
— Ні, — мовив він, — вона нічого мені не казала.
Коли ми вийшли з редакції, Монтань, який вважав, що підстав для занепокоєння нема, попросив мене покинути місто.
— Начальник поліції Ґуллівер хоче знати, чи ви вже їдете звідси.
— Авжеж, — сказав я, — тут я вже все побачив, що хотів.
Сівши у своє авто, я відкрив конверт, який знайшов у поштовій скриньці Стефані. То була виписка з кредитної картки. Уважно її переглянув.
Крім поточних видатків (пальне, закупи в супермаркеті, кілька переказів дистриб’юторові, покупки в книгарні Орфеї), я побачив, що вона неодноразово платила дорожнє мито для в’їзду до Мангеттена, бо останнім часом учащала в Нью-Йорк. Та й до Лос-Анджелеса купувала квиток на літак: переліт туди й назад 10-13 червня. Ту мандрівку підтверджували і видатки на місці, зокрема, оплата за готель. Може, в неї був коханець у Каліфорнії, хтозна. Так чи так ця дівчина не сиділа на місці. Нічого дивного нема в тому, що вона зараз відсутня. Я добре розумів місцеву поліцію: ніщо не свідчило про зникнення. Стефані була доросла і могла робити все, що їй спаде на думку, й нікому не звітувати. Оскільки ніяких доказів не було, я вже вирішив відмовитися від цього розслідування, аж мою увагу привернула одна подробиця. Зачепило мене ось що: редакція «Орфея кронікл». Вона ніяк не узгоджувалася з тим враженням, яке склалося в мене про Стефані. Звісно, я не знав її, але той апломб, із яким вона розпитувала мене три дні тому, свідчив радше про належність до «Нью-Йорк таймс», а не до вбогої газетки курортного містечка біля Гемптонса. Та подробиця змусила мене порпатися далі й податися до батьків Стефані, що мешкали в Саґ-Гарбор, за двадцять хвилин відтіля.
Була дев’ятнадцята година.
Тієї ж таки пори Анна Каннер припаркувалася на головній вулиці перед кафе «Афіна», де мала зустрітися зі своєю подругою Лораною та її чоловіком Полем і повечеряти з ними.
Лорана з Полем були її друзями, з якими вона бачилася найчастіше, відколи покинула Нью-Йорк і оселилася в Орфеї. Миль за п’ятнадцять відтіля Полеві батьки мали будинок для вакацій у Саут-Гемптоні, де вони збували довгі вихідні, покидаючи Мангеттен у четвер, щоб не їхати туди, коли на шляхах напружений рух.
Анна вже хотіла було вилізти з автівки, аж помітила Лорану з Полем, вони сиділи за столом на терасі, а з ними був іще якийсь чоловік. Відразу второпавши, про що йдеться, вона зателефонувала Лорані.
— Лорано, ти що, побачення мені влаштувала? — запитала вона, коли та відгукнулася.
Подруга ніяково мовчала.
— Може, й так, — відказала нарешті. — А як ти дізналася?
— Інстинкт, — сказала Анна. — Послухай, Лорано, навіщо ти це робиш?
Єдине, чим Анна могла дорікнути подрузі, це те, що та весь час пхала носа в її приватне життя, намагаючись підсунути першого-ліпшого чоловіка.
— Цей тобі припаде до душі, — запевнила Лорана, відійшовши від столу, щоб запрошений не чув розмови. — Ось повір мені, Анно.
— Знаєш, Лорано, цього вечора в мене не вийде зустрітися. Я ще в офісі, тут багато роботи з паперами.
Анна із задоволенням побачила, як Лорана заметушилася на терасі.
— Анно, не треба підкладати мені свиню, прошу тебе! Тобі тридцять три роки, тобі потрібен чоловік! Скільки вже часу в тебе не було сексу, от скажи?
Цей аргумент Лорана завжди використовувала в останню чергу. Але Анні й справді не хотілося терпіти того накинутого побачення.