— Воно йде далі, — сказала топограф і спрямувала автомат у дальній кут, протилежний до входу, яким ми сюди потрапили. Там була кругла арка, і морок наводив на думку про сходи вниз, цей рівень вежі був не так поверхом, як сходовим майданчиком чи частиною надбудови. Топограф рушила в бік арки, тимчасом як я заглибилася у вивчення стін в світлі ліхтарика. Їх абсолютна пустота заворожила мене. Я спробувала уявити будівельника споруди, але не змогла.
Я знову пригадала обриси маяка, що їх я побачила в надвечір’ї першого дня в базовому таборі. Ми припустили, що ця споруда є маяком, тому що він був позначений на карті в цьому місці і тому що всі одразу визнали, що саме так мав би виглядати маяк. Насправді, топограф і антрополог відчули щось на кшталт полегшення, коли побачили маяк. Його присутність і на карті, і в дійсності переконала й упевнила їх. Крім того, розуміння функції маяка підбадьорювало їх.
Щодо вежі ми не мали подібних знань. Не могли повністю осягнути її обриси. Не мали уявлення про її призначення. І коли ми почали спускатися у вежу, ми усе ще не отримали від неї навіть жодної підказки. Скільки б не озвучувала психолог результати вимірів «верхівки» вежі, ці цифри поза контекстом не мали жодного сенсу. Чіплятися за них було формою божевілля.
— Вона кругла в перерізі, що видно по внутрішній поверхні стіни, а це передбачає високу точність при створенні будівлі, — сказала антрополог. Будівлі. Вона вже почала відступатися від думки про тунель.
Усі мої думки посипалися з мого рота, ніби остаточно звільняючи від стану, який мене перед тим охоплював:
— Але яке її призначення? І як таке може бути, що її немає на картах? Чи могла одна з попередніх експедицій побудувати її й приховати? — я запитувала й запитувала, не чекаючи на відповідь. Хоча жодної загрози поки не виявилося, здавалося важливим не допустити жодної миті тиші. Ніби пустота стін підживлювала тишу, і ніби щось могло виникнути в проміжку між нашими словами, якщо ми не будемо обачними. Якби я висловила ці побоювання психологу, вона б занепокоїлась, я знаю. Але я найбільше з усіх любила усамітнення, і я б сказала, що це місце цієї миті споглядає нас.
Я не встигла сформулювати питання, бо, на превелике полегшення антрополога, топограф раптом охнула.
— Погляньте! — сказала топограф, спрямувавши світло ліхтарика просто в арку. Ми поспішили до неї, присвічуючи своїми ліхтариками.
Сходи справді вели вниз, цього разу по плавній кривій, і сходинки були набагато ширші, але матеріал лишався той же. Приблизно на рівні плеча, десь на висоті півтора метра я побачила на внутрішній поверхні стіни те, що попервах прийняла за зелені повзучі стебла, які тьмяно поблискували, спускаючись нижче в пітьму. Раптом сплив безглуздий спогад про рослинний орнамент на стіні ванни в будинку, де ми жили з чоловіком. Поки я вглядалася, «стебла» набули виразності, і я побачила, що це написані курсивом слова, літери виступали зі стіни на п’ятнадцять сантиметрів.
— Світіть сюди, — сказала я і ступила повз них кілька кроків. Кров знову прилила мені до голови, у вухах зашуміло. Ціною надзусилля мені вдалося пройти ці кілька кроків. Я не можу сказати, що мене підштовхнуло, крім того, що я біолог, а це виглядало до певної міри органічним. Якби з нами була лінгвіст, я б поступилася їй.
— Не торкайся цього, чим би воно не було, — застерегла антрополог.
Я кивнула, але була надто зачарована відкриттям. Якби я відчула внутрішній поштовх торкнутися слів на стіні, я б не змогла стриматися.
Чи вразило мене, коли я наблизилася, те, що я розуміла мову, якою написані слова? Так. Чи сповнило мене змішане відчуття підйому і трепету? Так. Я намагалася придушити тисячі нових питань, які в мені спливали. Якомога спокійнішим голосом, зважаючи на важливість моменту, я прочитала від самого початку: «Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я плодитиму сім’я мерців щоб розділити з червами що…»
Далі написане поглинула пітьма.
— Слова? Слова? — спитала антрополог.
Так, слова.
— З чого їх зроблено? — запитала топограф.