Шостого березня він не прийшов. Стара, звичайно, не чекала кістяка спеціально, сиділа собі й в'язала. Кому він потрібний?! Лише нерви псує.
Сьомого вона давала раду ниткам — щось там у неї переплуталося. Не помітила навіть, як усе зіпсувала, і тепер рукавичку доводилося в'язати спочатку. Дуже злилася й бурчала.
Задзвонив телефон.
— Добрий вечір. Ілля Миронович тут живе? — запитали на тому кінці дроту старечим голосом.
— Ні, не тут, — стара сердито кинула слухавку й повернулася до в'язання.
Лягла спати пізно і довго переверталася з боку на бік — не могла заснути. Втім, останніми ночами безсоння не було для старої чимось незвичним. І справа не в тому, що цей «Ілля Миронович» викликав у неї старі, давно поховані спогади — аж ніяк не в цьому.
На ранок розболілася спина, і стара вирішила не йти торгувати, зробити собі вихідний. Тим паче, свято.
7. — Спина? — співчутливо запитав скелет.
Стара насуплено змовчала.
Насипала в каструльку крупу й уперто намагалася не помічати того, що тримав у кістяній руці її гість.
— Ось, зі святом тебе, — проказав скелет.
— Звідки це?
Він незграбно ворухнув гомілками.
— Ну?
— Сьогодні в школі діти вітали вчительок, — сказав після короткої паузи. — Вони принесли багато квітів, склали на підвіконні. Я вирішив, що вони не образяться… Вони, напевно, і не помітили.
— Не люблю троянди, — стара поклала квіти на табурет. — Терпіти їх не можу.
Вона пішла шукати вазу чи хоча б будь-що годяще, заздалегідь знаючи, що ваз удома давно немає. Останню, здається, розбила торік, коли несподівано вхопило спину.
Стара повернулася в кухню із великим металевим кухлем. Узяла ножа й почала обрізати довгі колючі стебла, кидаючи їх у сміттєве відро. Вкорочені квіти вставила в кухоль і набрала в нього води. Потім узялася за приготування каші.
— Знаєш, — сказав скелет, — я сьогодні бачив дерево.
— Вперше? — хмикнула стара.
— Ні, я і раніше бачив. Але це незвичайне дерево.
— Що ж у ньому незвичайного?
— Воно схоже на тебе. Невисоке й тонке, росте впритул до будинку. Із даху вчора капало — просто на дерево, а сьогодні похолодало і паморозь вкрила гілля. Тепер воно немов у кришталі, йому холодно і самотньо, але ззовні воно дуже тверде. Якийсь хлопчина взявся за гілочку, і вона відломилася. Мабуть, тому, що дерево скрижаніло. Знаєш, із розлому сочилася кров… здається, ви називаєте це деревним соком — повільно сочилася й замерзала. І зрештою замерзла. Страшно, правда?
Стара реготнула.
Доки варилася каша, вони сиділи в кімнаті, і тут скелет знову показав на фотографію:
— Хто це?
— Чоловік… — відказала стара. — Якби не розбився у сорок третьому, був би чоловіком. А так… — вона махнула рукою й опустилася в крісло.
— І відтоді ти сама.
Стара кивнула.
Вона не розповідала про те, що рано чи пізно всяка самотність закінчується. Або смертю, або… Вона була тоді занадто молодою, щоб думати про смерть. А після війни чоловіки були нарозхват. За ним також полювали жінки — статечний, добрий. Щоправда, буйний трохи, але це в нього після контузії. А так… Дочку он їй залишив. Сам помер від нападу. Еплепсич…. Еклептич… Вона так і не навчилася вимовляти це слово.
Стара — у ті роки іще зовсім не стара — вірила, що помер її благовірний гідно. Він захищав Батьківщину від завоювання, там і контузило. Як недавно з'ясувалося, даремно захищав. Не було ніякого завоювання. Може, і Батьківщини не було…
А їй, яка на той час виховала дочку, їй, яка залишилася сама-самісінька в квартирі-пустці, аби не заважати жити власній дитині, — їй, скажіть! — їй у кого вірити? У Господа? — страшно! І не тому, що самій тоді горіти в пеклі, а тому, що й іншим, рідним та близьким, виходить, шлях пролягав у самісіньке пекло. Хто ж не грішив?
Хай краще вже цей, у картузі, висить. Може, часи зміняться. Хоча ні, це було б іще жахливіше… Та, попри все, нехай висить — звикла вона до нього. При-зви-ча-ї-ла-ся! І до мови такої незграбної привчилася, яка ні українська, ні російська — укросійська. Нею лише сваритися зручно.
І вона забула себе за ці роки, звикла до того, що давно вже не жінка і тільки трохи мати й бабуся, а то все просто — стара. Скелет розбудив. От тільки — нащо?