Выбрать главу

З-під даху посипався водоспад скарг; фіґлі, на думку Тіфані, вражено обурювалися так само першокласно, як напивалися чи крали: 

— Ану, ти б не ліз на нас, якби ми були троха більшов! 

— Це були не мов! Велике хлопчисько то зробилов і дало дралов! 

— Мене там не булов! Моʼ їх спитать! І їх там теж не булов! 

І інші виправдовування такого ж роду, ну ви знаєте. 

Тіфані заходилася бемцати бляшаною тарілкою об ґрати, доки фіґлі не замовкли. Тоді сказала: 

— Я дуже перепрошую, констеблю Пікшо. Не сумніваюся, їм дуже шкода щодо пабу... — почала вона, але він замахав рукою. 

— Послухайтеся моєї поради, панно — просто тихенько їдьте звідси і нікому не згадуйте ні про які паби. 

— Але ж стійте... всі ми знаємо, що це вони розібрали на тріски «Королівську голову», тож... 

Констебль знову її зупинив. 

— Я сьогодні зранку проходив повз «Королівську голову», — сказав він, — і вона була абсолютно не розібрана. Направду, там цілі натовпи відвідувачів. Певен, кожен мешканець міста тепер туди зазирне. «Королівська голова» — така сама, як і завжди була, наскільки я розумію, з однією крихітною відмінністю — іронічно, але вона тепер задом наперед. 

— Як це — «задом наперед»? — не одразу втямила пані Пруст. 

— Так, що виходить на вулицю не тим боком, — терпляче пояснив поліціянт. — І коли я там щойно був, можете бути певні — «Королівською головою» її вже ніхто не називав. 

Тіфані зморщила чоло. 

— Отже... тепер це «Королівська спина»? 

Констебль Пікша всміхнувся. 

— О так, бачу, що ви гарно вихована юна леді, панно, бо більшість називає її «Королівською...» 

— Я не терплю непристойностей! — суворо урвала його пані Пруст. 

«Та невже? — подумала Тіфані. — При тому, що в тебе пів вітрини займають рожеві надувні штукенції та інші загадкові предмети, які я не встигла як слід роздивитися? Та гадаю, світ був би дуже химерним місцем, якби ми всі були однакові, а надто — однаково такі, як пані Пруст». 

Згори до неї долинало шушукання Нак Мак Фіґлів; над загальним фоном раптом вивищився голос Дурноверхого Вулі: 

— Я ж-бо казав, хіба я не казав, я ж казав, що задом наперед, казав, але ж ні, ви мене си не послухали! Я може, і дурноверхий, але не дурний. 

* * *

«Королівська голова», чи, може, відтепер якась інша частина монаршої анатомії, була недалеко, але відьмам довелося проштовхуватися крізь щільний натовп щонайменше за сотню ярдів від неї; і більшість з тих, хто його утворював, тримали в руках пивні кухлі. І пані Пруст, і Тіфані були взуті у підбиті цвяхами чоботи, — велика перевага, коли треба швидко пробитися крізь юрбу — і ось вже перед ними постав паб, названий тепер, аби уникнути прямої згадки частини тіла (хоча фіґлі її б назвали й ні секунди б не вагалися) — «Король повернувся», обидві відчули полегшення. Перед чорним входом, який тепер виконував роль, яка раніше належала головному входу, стояв пан Вілкін, власник пабу. Однією рукою він видавав кухлі з пивом, іншою — приймав гроші. Він скидався на кота, що тоне у сметані. 

Час від часу йому вдавалося вділити трошки часу від своєї героїчної боротьби та перекинутися слівцем з худорлявою, але вочевидь дуже цілеспрямованою панною, яка занотовувала щось у блокнотик. 

Пані Пруст штурхнула Тіфані ліктем. 

— Бачиш її? Це панна Кріпслок з «Часу»; а он там — вона вказала пальцем на високого чоловіка у формі Варти — бачиш, з ким вона розмовляє? Це Ваймз, командор Міської варти. Хороша людина, завжди сердитий, не терпить дурощів. Здається, зараз буде весело, бо він не любить королів, цілих чи будь-які їхні частини; один з його предків відрубав голову нашому останньому. 

— Який жах! Він на таке заслужив? 

Пані Пруст на мить завагалася, а тоді відповіла: 

— Ну, якщо це правда — про те, що знайшли в його особистій темниці — то відповідь «так» великими літерами. Та вони однаково судили того предка командора, бо, бач, рубання голів королям, виявляється, завжди викликає певну кількість громадського обурення. Поставши перед судом, він лише сказав: «Якби це чудовисько мало хоч сотню голів, я б не заспокоївся, доки не зрубав їх усі». Це сприйняли, як визнання провини. Його повісили, а тоді — значно пізніше — поставили йому пам’ятник, що говорить про людей більше, ніж хочеться знати. Його звали Старий Камʼянолиций, і, як бачиш, це в них спадкове. 

Тіфані бачила — не в останню чергу тому, що командор цілеспрямовано рухався до неї. В нього було обличчя людини, що мала багато справ, і всі — значно важливіші, ніж та, за яку мусив взятися зараз. Він шанобливо кивнув пані Пруст і зробив марну спробу не визвірятися на Тіфані. 

— Ви це зробили? 

— Ні, сер! 

— Ви знаєте, хто це зробив? 

— Ні, сер! 

Командор насупив брови. 

— Юна панно, якщо грабіжник залізає в будинок, а потім повертається, щоб все розставити по місцях, як було — злочин однаково було скоєно, ви ж це розумієте? Тож якщо будівля була серйозно пошкоджена, разом з її вмістом, а наступного ранку стоїть як новенька, хоч і розвернута не тим боком — це теж злочин, а отже особи, що до цього всього долучилися — хай там як, а досі злочинці. От тільки я зеленого уявлення не маю, яким словом це назвати, і, якщо зовсім відверто, то хотів би покінчити з цією справою якомога швидше.

Тіфані блимнула. Вона не почула останнє речення, точніше не зовсім почула, та менше з тим, вже пам’ятала. Це, напевно, і є слова-переливки! Вона озирнулася на пані Пруст, і та щасливо кивнула, а в голові Тіфані вигулькнуло слівце-переливок — так. 

Вголос пані Пруст сказала: 

— Командоре, видається, ніхто не зазнав збитків, а враховуючи, що, якщо мої очі мені не зраджують, наш пан Вілкін у «Королівському чомусь» на брак клієнтів не скаржиться і, певно, не хотів би знову стати власником «Королівської голови». 

— Оце точно! — підтвердив власник пабу, пхаючи гроші в мішок. 

Командор Ваймз і досі супився, та Тіфані перехопила слова, що він майже, але не сказав: Жоден король не повернеться, доки я тут!

До справи знову влізла пані Пруст. 

— А що, як ми назвемо його «Королівською шиєю»? — запропонувала вона. — Надто, бо його величність здається, має лупу, масне волосся і великий налитий чиряк? 

До захвату Тіфані, обличчя командора не втратило ані краплі своєї кам’янистості, та одного переливка вона перехопила — це було переможне «Ура!». Тут пані Пруст, яка вважала, що перемогу слід закріпити будь-якими доступними їй засобами, докинула, мовляв: 

— Це ж Анк-Морпорк, пане Ваймз; річка влітку загоряється, а дощить, буває, рибою і ліжками, тож, за великим рахунком, чом би й не існувати пабу, що провертається довкола власної осі? Більшість його клієнтів роблять те саме! Як там ваш хлопчик, до слова? 

Це невинне запитання, здається, збило командора з ніг. 

— Ох! Він... о... та... в нього все гаразд. О, так, гаразд. Ви мали рацію. Треба було попити шипучки та відригнути як слід. Дозволите перекинутися з вами слівцем віч-на-віч, пані Пруст? — тут він зміряв Тіфані таким поглядом, що стало цілковито ясно — Тіфані ніхто не запрошує, тож вона обережно рушила крізь натовп веселих — подеколи навіть занадто веселих — людей, які стояли в черзі, щоб сфотографуватися з «Королівською шиєю». Вона дозволила собі розчинитися на їхньому тлі та прислухалася, як Пограбуйко віддає накази своєму війську; військо дослухається до них, якщо не знайде собі веселішого заняття. 

— Гаразд, — сказав він. — Котрий з вас паскудяток вирішив намалювати справжню шию на знаку? Я певен, зазвичай так не роблють. 

— Це був Вулі, — повідомив Великий Ян. — Він си подумав, люди подумають, то завжди так і було. Він же дурноверхий, наш Вулі. 

— Іноді дурноверхість допомагає, — сказала Тіфані. Вона роздивилася довкола... Аж он він, чоловік без очей, простує крізь юрбу, простує крізьюрбу, наче це натовп якихось привидів. Втім, вона помітила — люди якимось чином відчувають його присутність; один провів долонею по обличчю, наче по ньому проповзла крихітними лапками муха; інший ляпнув себе по вуху. Але опісля вони... змінювались. Їхні очі, побачивши Тіфані, звужувались, а чоловік-привид рухався до неї, тож скоро вся юрба перетворилася на одну суцільну набурмосеність. А ось і сморід, тягнеться за чоловіком, притлумлює сонячне світло. Тхнуло, як на дні ставка, де риби помирали та зогнивали сторіччями.