З-під даху посипався водоспад скарг; фіґлі, на думку Тіфані, вражено обурювалися так само першокласно, як напивалися чи крали:
— Ану, ти б не ліз на нас, якби ми були троха більшов!
— Це були не мов! Велике хлопчисько то зробилов і дало дралов!
— Мене там не булов! Моʼ їх спитать! І їх там теж не булов!
І інші виправдовування такого ж роду, ну ви знаєте.
Тіфані заходилася бемцати бляшаною тарілкою об ґрати, доки фіґлі не замовкли. Тоді сказала:
— Я дуже перепрошую, констеблю Пікшо. Не сумніваюся, їм дуже шкода щодо пабу... — почала вона, але він замахав рукою.
— Послухайтеся моєї поради, панно — просто тихенько їдьте звідси і нікому не згадуйте ні про які паби.
— Але ж стійте... всі ми знаємо, що це вони розібрали на тріски «Королівську голову», тож...
Констебль знову її зупинив.
— Я сьогодні зранку проходив повз «Королівську голову», — сказав він, — і вона була абсолютно не розібрана. Направду, там цілі натовпи відвідувачів. Певен, кожен мешканець міста тепер туди зазирне. «Королівська голова» — така сама, як і завжди була, наскільки я розумію, з однією крихітною відмінністю — іронічно, але вона тепер задом наперед.
— Як це — «задом наперед»? — не одразу втямила пані Пруст.
— Так, що виходить на вулицю не тим боком, — терпляче пояснив поліціянт. — І коли я там щойно був, можете бути певні — «Королівською головою» її вже ніхто не називав.
Тіфані зморщила чоло.
— Отже... тепер це «Королівська спина»?
Констебль Пікша всміхнувся.
— О так, бачу, що ви гарно вихована юна леді, панно, бо більшість називає її «Королівською...»
— Я не терплю непристойностей! — суворо урвала його пані Пруст.
«Та невже? — подумала Тіфані. — При тому, що в тебе пів вітрини займають рожеві надувні штукенції та інші загадкові предмети, які я не встигла як слід роздивитися? Та гадаю, світ був би дуже химерним місцем, якби ми всі були однакові, а надто — однаково такі, як пані Пруст».
Згори до неї долинало шушукання Нак Мак Фіґлів; над загальним фоном раптом вивищився голос Дурноверхого Вулі:
— Я ж-бо казав, хіба я не казав, я ж казав, що задом наперед, казав, але ж ні, ви мене си не послухали! Я може, і дурноверхий, але не дурний.
* * *
«Королівська голова», чи, може, відтепер якась інша частина монаршої анатомії, була недалеко, але відьмам довелося проштовхуватися крізь щільний натовп щонайменше за сотню ярдів від неї; і більшість з тих, хто його утворював, тримали в руках пивні кухлі. І пані Пруст, і Тіфані були взуті у підбиті цвяхами чоботи, — велика перевага, коли треба швидко пробитися крізь юрбу — і ось вже перед ними постав паб, названий тепер, аби уникнути прямої згадки частини тіла (хоча фіґлі її б назвали й ні секунди б не вагалися) — «Король повернувся», обидві відчули полегшення. Перед чорним входом, який тепер виконував роль, яка раніше належала головному входу, стояв пан Вілкін, власник пабу. Однією рукою він видавав кухлі з пивом, іншою — приймав гроші. Він скидався на кота, що тоне у сметані.
Час від часу йому вдавалося вділити трошки часу від своєї героїчної боротьби та перекинутися слівцем з худорлявою, але вочевидь дуже цілеспрямованою панною, яка занотовувала щось у блокнотик.
Пані Пруст штурхнула Тіфані ліктем.
— Бачиш її? Це панна Кріпслок з «Часу»; а он там — вона вказала пальцем на високого чоловіка у формі Варти — бачиш, з ким вона розмовляє? Це Ваймз, командор Міської варти. Хороша людина, завжди сердитий, не терпить дурощів. Здається, зараз буде весело, бо він не любить королів, цілих чи будь-які їхні частини; один з його предків відрубав голову нашому останньому.
— Який жах! Він на таке заслужив?
Пані Пруст на мить завагалася, а тоді відповіла:
— Ну, якщо це правда — про те, що знайшли в його особистій темниці — то відповідь «так» великими літерами. Та вони однаково судили того предка командора, бо, бач, рубання голів королям, виявляється, завжди викликає певну кількість громадського обурення. Поставши перед судом, він лише сказав: «Якби це чудовисько мало хоч сотню голів, я б не заспокоївся, доки не зрубав їх усі». Це сприйняли, як визнання провини. Його повісили, а тоді — значно пізніше — поставили йому пам’ятник, що говорить про людей більше, ніж хочеться знати. Його звали Старий Камʼянолиций, і, як бачиш, це в них спадкове.
Тіфані бачила — не в останню чергу тому, що командор цілеспрямовано рухався до неї. В нього було обличчя людини, що мала багато справ, і всі — значно важливіші, ніж та, за яку мусив взятися зараз. Він шанобливо кивнув пані Пруст і зробив марну спробу не визвірятися на Тіфані.
— Ви це зробили?
— Ні, сер!
— Ви знаєте, хто це зробив?
— Ні, сер!
Командор насупив брови.
— Юна панно, якщо грабіжник залізає в будинок, а потім повертається, щоб все розставити по місцях, як було — злочин однаково було скоєно, ви ж це розумієте? Тож якщо будівля була серйозно пошкоджена, разом з її вмістом, а наступного ранку стоїть як новенька, хоч і розвернута не тим боком — це теж злочин, а отже особи, що до цього всього долучилися — хай там як, а досі злочинці. От тільки я зеленого уявлення не маю, яким словом це назвати, і, якщо зовсім відверто, то хотів би покінчити з цією справою якомога швидше.
Тіфані блимнула. Вона не почула останнє речення, точніше не зовсім почула, та менше з тим, вже пам’ятала. Це, напевно, і є слова-переливки! Вона озирнулася на пані Пруст, і та щасливо кивнула, а в голові Тіфані вигулькнуло слівце-переливок — так.
Вголос пані Пруст сказала:
— Командоре, видається, ніхто не зазнав збитків, а враховуючи, що, якщо мої очі мені не зраджують, наш пан Вілкін у «Королівському чомусь» на брак клієнтів не скаржиться і, певно, не хотів би знову стати власником «Королівської голови».
— Оце точно! — підтвердив власник пабу, пхаючи гроші в мішок.
Командор Ваймз і досі супився, та Тіфані перехопила слова, що він майже, але не сказав: Жоден король не повернеться, доки я тут!
До справи знову влізла пані Пруст.
— А що, як ми назвемо його «Королівською шиєю»? — запропонувала вона. — Надто, бо його величність здається, має лупу, масне волосся і великий налитий чиряк?
До захвату Тіфані, обличчя командора не втратило ані краплі своєї кам’янистості, та одного переливка вона перехопила — це було переможне «Ура!». Тут пані Пруст, яка вважала, що перемогу слід закріпити будь-якими доступними їй засобами, докинула, мовляв:
— Це ж Анк-Морпорк, пане Ваймз; річка влітку загоряється, а дощить, буває, рибою і ліжками, тож, за великим рахунком, чом би й не існувати пабу, що провертається довкола власної осі? Більшість його клієнтів роблять те саме! Як там ваш хлопчик, до слова?
Це невинне запитання, здається, збило командора з ніг.
— Ох! Він... о... та... в нього все гаразд. О, так, гаразд. Ви мали рацію. Треба було попити шипучки та відригнути як слід. Дозволите перекинутися з вами слівцем віч-на-віч, пані Пруст? — тут він зміряв Тіфані таким поглядом, що стало цілковито ясно — Тіфані ніхто не запрошує, тож вона обережно рушила крізь натовп веселих — подеколи навіть занадто веселих — людей, які стояли в черзі, щоб сфотографуватися з «Королівською шиєю». Вона дозволила собі розчинитися на їхньому тлі та прислухалася, як Пограбуйко віддає накази своєму війську; військо дослухається до них, якщо не знайде собі веселішого заняття.
— Гаразд, — сказав він. — Котрий з вас паскудяток вирішив намалювати справжню шию на знаку? Я певен, зазвичай так не роблють.
— Це був Вулі, — повідомив Великий Ян. — Він си подумав, люди подумають, то завжди так і було. Він же дурноверхий, наш Вулі.
— Іноді дурноверхість допомагає, — сказала Тіфані. Вона роздивилася довкола... Аж он він, чоловік без очей, простує крізь юрбу, простує крізьюрбу, наче це натовп якихось привидів. Втім, вона помітила — люди якимось чином відчувають його присутність; один провів долонею по обличчю, наче по ньому проповзла крихітними лапками муха; інший ляпнув себе по вуху. Але опісля вони... змінювались. Їхні очі, побачивши Тіфані, звужувались, а чоловік-привид рухався до неї, тож скоро вся юрба перетворилася на одну суцільну набурмосеність. А ось і сморід, тягнеться за чоловіком, притлумлює сонячне світло. Тхнуло, як на дні ставка, де риби помирали та зогнивали сторіччями.