Він звів на неї вогняний погляд.
— Щодо цього я вам ніц не обіцяю, панно, хай яка ви карга! Де моя Джинні? Де решта? Ці паскудятка мают мечі! Що вони си збирали з ними робит? Я вимагаю відповіді!
— Послухай мене, Пограбе, — почала Тіфані, але зупинилася. По обличчю Пограбуйка скрапували сльози, він розпачливо смикав себе за бороду, обсілий жахами, які підкидала йому власна уява. Тіфані зрозуміла, що вони стоять за дюйм від війни.
— Пограбуйку! Я — карга цих пагорбів, і я накладаю на тебе обітницю не вбивати цих людей, доки я тобі не накажу! Зрозуміло?
Затріщали кущі — один із вартових повалився на спину і знепритомнів. Тепер дівча розмовляє з цими істотами! Про те, коли саме їх вбити! Вартові не були звичні до такого. Досі найяскравішою подією їхньої служби було проникнення свиней до городу.
Великий Муж фіґлів вагався — його затьмарена свідомість намагалася перетравити наказ Тіфані.
Так, вона не наказувала вбити когось негайно, але припускала таку можливість у скорому майбутньому, а доти він, можливо, подолає жахливі видіння в себе в голові. Це було наче тримати голодного собаку на повідці з павутинної волосинки, та принаймні вигравало Тіфані трохи часу.
— Як бачиш, курган абсолютно цілий, — сказала Тіфані, — Це означає, хай які були їхні наміри, вони їх поки не втілили в життя.
Вона розвернулася до сполотнілого сержанта і сказала:
— Браяне, якщо хочеш, щоб твої люди й далі жили з повним комплектом кінцівок, накажи їм негайно і дуже повільно, покласти зброю. Ваші життя залежать від слова честі одного фіґля, а він зараз збожеволіє від жаху. Ну ж бо, зараз же!
Тіфані відчула полегшення, коли Браян віддав наказ, і вартові — щасливі, що їхній сержант наказує їм зробити саме те, що, як волає кожна їхня часточка, і слід робити — покидали зброю з тремтливих рук. Один навіть підняв руки на знак капітуляції. Тіфані відвела сержанта трохи далі від розлючених фіґлів і прошепотіла:
— Що ти в біса робиш, дурний ти довбню?
— Це накази барона, Тіф.
— Барона? Але барон...
— Живий, пані. Він повернувся десь три години тому. Кажуть, гнав коней усю ніч. Та й люди всяке говорили, — він дивився на свої чоботи. — Ми... нас... нас сюди відправили, щоб знайти дівчинку, яку ти віддала фейрі. Вибач, Тіф.
— Віддала? Віддала?
— Я такого не казав, Тіф, — позадкував сержант, — але ну, всі ми чули ці історії. Ну тобто, нема диму без вогню, адже так?
«Історії, — подумала Тіфані. — Ну так, жила собі одна стара зла відьма...»
— І ти гадаєш, це стосується і мене? Я горю чи поки лише димлюся?
Сержант ніяково посовався і сів на землю.
— Слухай, я ж лише сержант, розумієш? Мені віддає накази молодий Барон, так? Його слово — закон, так?
— Можливо — в долині. А тут, нагорі, закон — це я. Подивись туди. Так, туди! Що ти бачиш?
Чоловік простежив за її пальцем, і його обличчя зблідло. Старі чавунні колеса і грубку з коротким комином і досі було добре видно, навіть попри те, що поміж них, як і завжди, щасливо паслася отара овець. Сержант підскочив на ноги так, наче сидів на мурашнику.
— Так, — Тіфані відчула певне задоволення. — Могила Бабуні Болячки. Пам’ятаєш її? Люди казали, що вона — мудра жінка, та принаймні їм вистачило совісті скласти про неї куди кращі історії! Хочеш зняти дерен? Я не здивуюся, якщо з-під нього підніметься Бабуня і вкусить тебе за дупу! А тепер відведи своїх людей трохи нижче схилом, а я з цим розберуся, ясно тобі? З цією справою треба обережно.
Сержант кивнув. Не те щоб у нього був вибір.
Вартові навантажилися своїм непритомним колегою і старанно вдали, що йдуть, а не біжать геть. Тіфані опустилася на коліна поруч із Пограбуйком і стишила голос.
— Слухай, Пограбе, я знаю про таємні тунелі.
— Який паскудятко тє розповів був про таємні тунелі?
— Я — карга пагорбів, Пограбе, — примирливо відказала Тіфані. — Хіба мені не слід знати про тунелі? Ви — фіґлі, а жоден фіґель не ляже спати в будинку з одним входом, адже так?
Фіґель почав трохи заспокоюватися.
— Ая, маш слушність в цьому.
— Тоді чи можна мені запропонувати, щоб ти пішов і привів юну Ембер? Ніхто не чіпатиме курган.
Трохи повагавшись, Пограбуйко стрибнув до входової дірки і зник. Якийсь час його не було — час, який Тіфані вдячно використала на те, щоб покликати назад сержанта і разом із ним попідбирати полишену вартовими зброю. Коли Пограб випірнув над землею, то зробив це у супроводі добрячої когорти фіґлів і келди. Та не налаштованої на співпрацю Ембер, яка нервово блимнула на денному світлі і сказала «Анайто!».
Тіфані усвідомлювала, як фальшиво вона посміхнулася, коли сказала «Я прийшла відвести тебе додому, Ембер». Ну, принаймні я не настільки дурна, щоб додати: «Хіба це не чудово?», — додала вона про себе.
Ембер сердито вирячилася на неї.
— Я си не поверну в те місце, — оголосила вона. — Можеш запхнути це собі, куди й мавпа — свій джемпер!
«І я тебе не звинувачую, — подумала Тіфані, — але зараз можу скосити під дорослу, тож мушу говорити те, що кажуть дурні дорослі...»
— Але в тебе є мати й батько, Ембер. Вони, певно, хочуть тебе бачити.
Вона скривилася від докору, який прочитала в погляді дівчати.
— Ая, особливо старе паскудятко, бо як він по мені влучить, якщо не бачить!
— Може, ми могли б сходити разом і допомогти йому виправитися? — запропонувала Тіфані. Вона сама себе зневажала за це, але ті товсті пальці, пожалені кропивою з того жахливого букетика, ніяк не давали їй спокою.
Цього разу Ембер навіть розсміялася.
— Вибачайте, господине, просто Джинні казала, буцімто ви розумна.
Як це сказала якось Бабуня Дощевіск? Зло — це коли ставишся до людей, як до речей. Наразі зло — це якби ти подумала, що є така річ, як батько, і така річ, як мати, і така річ, як донька, і така річ, як хатина, і вирішила, що якщо скласти їх всі разом, то вийде така річ, як щаслива родина.
Вголос вона запропонувала:
— Ембер, я хочу, щоб ти зайшла зі мною до Барона — хай знає, що ти в безпеці. Після цього зможеш чинити, як забажаєш. Обіцяю.
Тіфані відчула, як хтось стукає їй по чоботу, і подивилася вниз у стурбоване обличчя келди.
— На одне слівце, прошу? — сказала Джинні. Поруч із нею зіщулилась навпочіпки Ембер — так вона могла триматися за іншу руку келди.
Тоді Джинні знову заговорила, якщо не сказати — заспівала. Та що можна заспівати так, щоб заспіване зависало у повітрі, і кожна наступна нота обплітала попередню? Що можна заспівати так, наче звук ожив і саме себе співає до тебе?
А тоді спів скінчився, залишивши по собі дірку і відчуття втрати.
— Це — пісня келди, — пояснила Джинні. — Ембер чула, як я її співаю маленьким. Це частина вспокоєнь, і вона її зрозуміла, Тіфані! Я їй ніц не допомагала, а вона зрозуміла! Я знаю, що ропух тобі про це казав. Але ти розумієш, що я тобі зара кажу? Вона впізнає значення і запам’ятовує його. Вона так схожа на келду, як тільки може буть людина. Вона — скарб, який не слід марнувати!
Остання фраза несла в собі притиск, нетиповий для келдових промов, яка зазвичай розмовляла дуже лагідно. І Тіфані розпізнала в цьому корисне послання, яке, попри весь декор, було погрозою.
* * *
Навіть здійснення подорожі вниз з пагорбів до села було неочевидним завданням. Тіфані, тримаючи Ембер за руку, проминула варту, що чекала на них, і рушила далі, сильно збентеживши сержанта. Зрештою, якщо тебе відправили когось привести, то який це матиме вигляд, якщо цей хтось візьме та й прийде, так би мовити, сам. Однак якщо Тіфані з Ембер ітимуть позаду вартових, то буде схоже на те, ніби вони їх женуть поперед себе; тут країна вівчарів, і всім відомо: попереду йдуть вівці, а позаду йде пастух.
Нарешті вони винайшли незграбний компроміс, і всі рушили вперед разом, періодично повертаючись і міняючись місцями, наче танцюючи якийсь танець просувним квадратом. Тіфані доводилося увесь час осмикувати Ембер, щоб не хихотіла.