Тіфані вже зібралася обуритися, але роззирнулась довкола, і їй стало цікаво. Вона відступила на кілька кроків і дозволила собі розчинитися в повітрі. Це був її талант, трюк, який їй добре вдавався. Вона не ставала невидимою, ні, просто люди припиняли її помічати. Цілковито непомітна, вона підпливла достатньо близько, щоб підслухати, про що ці двоє говорять, чи принаймні що мати говорить, а донька — слухає.
Герцогиня нарікала.
— Довели до стану цілковитої руїни. Серйозно, необхідно все міняти! В таких місцях недбалість може дорого коштувати! Тверда рука — ось наше все! Одному небу відомо, що вони собі думали!
Для підкреслення своїх слів вона вгатила палицею по спині черговій служниці, яка бігла, але вочевидь заповільно, зігнувшись під вагою кошика з пранням.
— Треба ревно ставитись до свого обов’язку пильнувати, щоб і вони ревно пильнували свої обов’язки, — розводилася Герцогиня, оглядаючи залу в пошуку наступної мішені. — Жодної більше розхлябаності. Ти бачиш? Бачиш? Вони все ж таки вчаться. Завжди треба бути насторожі щодо найменших проявів нехлюйства, в діях чи манері. Не терпи неналежної фамільярності! Це, звісно, стосується і усмішок. О, ти могла би подумати, мовляв, яка може вийти шкода зі щасливої усмішки? А така, що невинна усмішка може швидко перетворитися на глузливий вишкір; на натяк, що вас може поєднати один жарт. Ти слухаєш, що я тобі кажу?
Тіфані була вражена. Герцогиня власноруч змусила її зробити дещо, що вона ні за що інакше не зробила — поспівчувати нареченій, яка стояла перед мамою, наче неслухняна дитина.
Її хобі, а можливо, взагалі єдиним заняттям у житті, було малювання акварелями, і хоча Тіфані намагалася, попри найгірші свої риси, ставитися до дівчини з розумінням, неможливо було заперечувати, що дівчина і сама мала вигляд акварелі, яку написав якийсь художник, у якого було мало фарб і багато води, через це картина вийшла не тільки блякла, але й трохи волога. Можна було ще сказати, що дівчини було настільки мало, що в бурю вона реально ризикувала переломитися навпіл. Невидима Тіфані відчула буквально дрібку провини і припинила вигадувати усіляку гидоту. А тут ще й співчуття почало прокидатися, хай йому грець!
— А тепер, Латуччіє, прочитай мені, будь така ласкава, віршик, якому я тебе навчила, — скомандувала Герцогиня.
Наречена не просто розпашіла, а майже розтанула від зніяковіння і сорому, роззирнулася, наче миша, що опинилась посеред величезної кімнати і не знає, куди тікати.
— Кропиви, — роздратовано спонукала матір, та штурхонула її палицею.
— Кропиви... — спромоглася дівчина. — Кропиви...
Коли сльозливий голосок стих, Тіфані раптом усвідомила, що крім його власниці у цілій залі ніхто не говорить, зате всі витріщаються. Якби ж то хтось забувся настільки, щоб почати аплодувати, хоча, це, певно, спричинило би апокаліпсис. Натомість наречена кинула лише один погляд на роззявлені роти і з плачем втекла, так швидко, як тільки дозволяло дуже дороге і при цьому страшенно непрактичне взуття. Тіфані чула, як вона люто проклацала каблуками нагору і тут же грюкнула за собою дверима.
Тіфані відійшла, дуже повільно — лише тінь у повітрі для того, хто не придивляється уважно. Потрусила головою. Навіщо він це зробив? Якого милого Роланд це зробив? Роланд міг би одружитися будь з ким! Звісно, не з Тіфані, але чому він обрав це, ну, щоб-не-сказати-гірше, худорляве дівчисько?
Її батько був Герцог, її мати — Герцогиня, а вона була гусятком — хай які ми добрі, але визнаймо — в неї хода достоту як у гуски. Ну чесно. Якщо придивитися, можна побачити, що в неї ступні вивернуті.
А якщо вам не байдуже на такі деталі, жахлива мама і її слинява донька — шляхетніші за Роланда! Тобто вони офіційно можуть його цькувати!
От старий Барон, той був людина з іншого тіста. Ну, так, йому подобалося, що дітки робили кніксен чи невеличкий уклін, коли він проминав їх дорогою, але ж він знав, кого як звуть, як правило — хто коли народився, і завжди був ввічливий. Тіфані пам’ятала, як він якось зупинив її зі словами: «Чи не будеш ти така ласкава попросити свого батька зайти до мене? Дякую!». Така галантна поведінка для людини з такою владою.
Мама з татом часто сперечалися щодо нього, коли думали, що вона міцно спить у ліжку. Попри симфонію ліжкових пружин їй було чути, як вони майже, хоча і не зовсім, сваряться. Її батько казав щось на кшталт: «Це все дуже добре, що він, як ти кажеш, весь такий щедрий, тільки не кажи мені, що його пращури заробили свої гроші не розмелюванням вбогих!». А мама на це відказувала: «Ніколи не бачила, щоб він щось молов! Хай там як, а це все було у сиву давнину. Треба, щоб хтось нас захищав. Це ж логічно!». І тоді батько контраргументував, мовляв, захищав нас від кого? Від іншого чолов’яги з мечем? Як на мене, ми б і самі впоралися!
Десь на цьому етапі розмова зазвичай вщухала, бо її батьки і досі любили одне одного, по-домашньому, і жоден з них насправді не хотів ніяких змін.
Тіфані роздивлялася велику залу, і їй спало на думку, що не було потреби розмелювати вбогих, якщо навчити їх самих розмелювати.
Від такої новітньої думки в неї запаморочилася в голові, але вона ніяк не могла її позбутися. Всі вартові були місцевими хлопцями, і їхні дружини також були з цих країв; що б сталося, якби всі мешканці села зібралися і сказали новому Баронові: «Слухай, ми тобі дозволяємо тут жити, можеш навіть спати у головній спальні, і, звісно, ми готуватимемо твої страви і час від часу протиратимемо тут пилюку, але поза цим — це тепер наша земля, ясно тобі?». Спрацює?
Скоріш за все, ні. Вона згадала, що попросила батька звільнити стару кам’яну стодолу. Це буде початок. Вона мала на неї плани.
— Ти, там! Так! Ти, в тіньочку! Ти байдикуєш?
Цього разу вона звернула увагу. Всі ці роздуми відвернули її увагу, і Тіфані не стежила як слід за своїм фокусом з небаченням. Тепер вона виступила з тіні, отже, і її гостроверхий капелюх проступив на вид. Герцогиня визвірилася на нього.
Час було Тіфані якось зрушити розмову з місця, хоча атмосфера була така важка, що, мабуть, для зрушення не зайвим був би домкрат. Вона ввічливо відказала:
— Я не вмію байдикувати, але заради вас, мем, зроблю, що можу.
— Що? Що! Та як ти мене назвала?
Люди в залі швидко вчилися — вони якнайшвидше спробували забратися геть, бо інтонація Герцогині нагадувала штормове попередження, а хто захоче стовбичити посеред шторму.
Тіфані накрив раптовий напад люті. Адже жодним своїм вчинком вона не заслужила на таку сварку у свій бік. Вона відповіла:
— Я перепрошую, мем; я вас ніяк не називала, наскільки мені відомо.
Це не надто покращило ситуацію; Герцогиня звузила очі.
— О, та я ж тебе знаю. Ти та відьма... те відьмисько, що причепилося до нас у місті з не знати якими темними намірами? О, там, звідки я родом, ми все знаємо про відьом! Надокучливі особи, сівачі смутку, плідники незадоволення, позбавлені будь-якої моралі, та ще й шарлатанки, до всього!
Герцогиня випросталася на повен зріст і дивилася на Тіфані так, ніби щойно досягла абсолютної перемоги. Вона постукувала палицею.
Тіфані не сказала нічого, але нічого воліло вирватися на волю. Вона відчувала, що слуги спостерігають за ними з-за гардин і колон, підглядають у щілини дверей. Жінка самовдоволено вишкірялася, і Тіфані було конче потрібно той вишкір прибрати, бо Тіфані мала зобов’язання перед всіма відьмами — показати світові, що з відьмою не можна так поводитися. З іншого боку, якщо Тіфані скаже те, що думає, це потворисько відіграється на слугах. Отже, потрібне дуже акуратне формулювання. Але акуратно не вийшло, бо стара кажаниха огидно хрюкнула і сказала: